«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

Команды Машиностроитель (Бородянка) и Строитель (Припять), фото Артура Валерко

«Наразі на нашому стадіоні справжній ліс. Уявіть, а ми готувалися проводити на ньому насичений сезон. Якби не те, що сталося, зараз наша команда спокійно грала б у чемпіонаті України. У якій лізі? Може, у Першій. Може, й вище…». Ми стояли і розмовляли з чоловіками, молодість яких обірвалася навесні 1986 року. Вони були футболістами, але мусили стати ліквідаторами. Їхнє покоління, яке взагалі-то перебуває в розквіті сил, проріджено згубним впливом радіації, і далеко не всі дожили до нинішніх днів.

У дні, коли наш народ змушений був стати на битву з «мирним атомом», вони взагалі планували зіграти півфінал Кубка області. Молоді хлопці із команди Будівельник (Прип’ять) готувалися дати бій команді Машинобудівник (Бородянка). Той матч так і не відбувся – але вже пізніше його переграли ветерани футболу, що вже посивіли. І ветерани війни з радіацією – заради майбутнього світу.

Я відвідав матч ветеранських команд Бородянки та Прип’яті, які через тридцять років зіграли-таки той матч, який був запланований ще на весну 1986 року. Я дивився повільний, але палкий ветеранський футбол. Я слухав історії людей, які пройшли через атомне пекло. Я ловив себе на думці, що зовсім не уявляю, як склалася б доля моєї рідної землі, якби не пролунала аварія на ЧАЕС. Вона розділила наше життя на «до» та «після», вона зафарбувала чорним величезні території та позбавила батьківської землі тисячі людей.

І зараз, наче шрами на тілі, на безкраїх просторах українського Полісся розкинулися межі Зони відчуження – вони відокремлюють звичайне життя від того, що стало пам’яткою і людській самовпевненості, і людській безрозсудності, і людській мужності, і людській самопожертві. Найбільшим пам’ятником. Найболючішим пам’ятником. Місцем, де час застиг на десятки, сотні років.

Я підібрав кілька сповідей людей, які пережили ті дні. Це спогади спортсменів Чорнобильського району та їх суперників з Бородянського району – про ті самі дні, які вони пережили, та про події, свідками та учасниками яких вони були.

«Приземляється прямо на газон стадіону гелікоптер і пілот каже: «Вам у Прип’ять уже не треба…»

Віталій Пилипенко

На той час – керівник футбольної команди Машинобудівник (Бородянка), яка готувалася до півфінального матчу Кубка Київської області проти прип’ятського Будівельника.

«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

Віталій Пилипенко, фото А.Валерко, Sport Arena

– Зрозуміло, ваша команда готувалася до відповідального матчу. Чи сприймали на той час Будівельник як головного суперника у турнірі, чи всі команди грали на рівних?

– Прип’ятська команда була однією з найкращих у Київській області. Одне слово – місто атомників. Вони мали хороші умови, гідні зарплати, і, звичайно ж, чудові футболісти. Тренери були із Дніпропетровська. Гравців вистачало і місцевих, і чернігівських, і київських. То була добротна команда.

– У Прип’яті саме планували відкриття нового стадіону. Чи бували на цій арені до відкриття?

– Доводилося бувати. Грали, коли ще трибун там не було. А Машинобудівник та Будівельник у результаті так і не зіграли. Сталася всім відома трагедія і було вже не до футболу.

– Як дізналися, що грати із Будівельником уже не доведеться?

– У нас тренування проходило на старому полі. На годиннику було приблизно 12 днів. В цей час над нами кружляв гелікоптер. І тут він вирішує приземлитися іншу половину поля. Виходить пілот і питає: «А ви що робите?» Відповідаємо: «Тренуємося, нам грати з Прип’яттю». «Ні, вам уже туди не треба…» Він коротко пояснив, що відбувається на ЧАЕС. Було це десь на другий-третій день після аварії на ЧАЕС.

– Знаю, що погода тоді була дуже спекотна. Якраз грали Динамо та Спартак, і градусник показував близько 30 градусів тепла.

– Справді, незважаючи на те, що був квітень, сонце смажило майже по-літньому. Дуже висока температура для цієї пори роки.

– А як взагалі склалася доля гравців команди Будівельник (Прип’ять)?

– Пізніше з’явилася команда «Славутич». Вона продовжувала виступати у чемпіонаті України та першості області. А потім взагалі перестала існувати. Але свій слід команда все одно лишила. Футболісти вже продовжували працювати на станції. Адже багато хто так і не поїхав з Прип’яті. Знаю, був такий час, коли їх буквально змушували виходити працювати на станцію.

– Тоді дозвольте питання щодо Машинобудівника. Команда перша в історії Київської області виграла Кубок УРСР. Як думаєте, чи могла ця подія якось скрасити той страшний для нас рік?

– Мабуть, що так. Дуже багато було вболівальників. Відчувалося, як вони були натхненні. Адже для Бородянки це була особлива подія. Пам’ятаю забиті стадіони, як чекали уболівальники переможного результату. Словом, справжній футбольний бум тоді був. Машинобудівник дійсно розвивався на професійному рівні: з командою займався чудовий тренер, було поставлено правильну концепцію підготовки. Тому команда була однією з найкращих, якщо не найкращою у Київській області.

– Матч не відбувся у 1986 році, але через тридцять років ветерани вирішили його зіграти. А як взагалі у вас виникла ідея провести такий матч?

– Спочатку було багато розмов з людьми, які працювали свого часу у Будівельнику. Ідею вони, з одного боку, підтримували, але з її реалізацією постійно виникали проблеми. Тридцять років – це солідна дата. Ще небагато часу, і людей тої пори почне ставати все менше і менше. У результаті рішення було прийнято однозначно – проводити. Оргкомітет запросив усю команду, хто був тоді в Машинобудівнику та Будівельнику. Ми багато років не бачилися. Доля розкидала всіх по різних містах. Хлопці з’їхалися і з Дніпра, Чернігова, Києва. Але всі із задоволенням відгукнулися на запрошення. Чому б не зустрітися та не поспілкуватися? Багатьох уже встигли забути. У житті так завжди буває. Коли граєш, ти на увазі, тебе всі знають. Але варто піти в тінь, і тебе вже не пам’ятають. Я бачу, з якими очима приїхали сюди люди. Багато хто вже після трагедії працював на ЧАЕС, брали активну участь у відновленні і Славутича, і електростанції. Тому тема Чорнобильської трагедії можна сказати червоною ниткою проходила через цю зустріч. Люди повинні відчути себе потрібними нашому суспільству.

«Вночі почали кудись їхати машини – вантажівки, автобуси. Ми нічого не розуміли – нам навіть на гру не дали автобус, щоби виїхати на матч»

Володимир Шома

На той час – захисник бородянського Машинобудівника, після аварії – голова Бородянської районної федерації футболу

«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

Володимир Шома, фото А.Валерко, Sport Arena

– Загалом ми планували їхати на матч заздалегідь. Але перед матчем наші керівники вирішили заселити нас у готель, щоб після зборів та тренувань вирушати на матч у Прип’ять відпочилими. Але вночі почали кудись їхати машини – вантажівки, автобуси. Ми нічого не розуміли – нам навіть на гру не дали автобус, почали говорити – «Товариші, транспорт задіяний на важливу справу. Вільних нема».

Незрозуміла ситуація. Ми залишилися у себе в Бородянці – вийшли тренуватись наступного дня, а вертоліт приземлився на наше поле. Вискочили фахівці – дозиметрист взявся вимірювати радіацію. Ми розпитуємо: «А що таке? Що сталося?» Начальство наше пішло розпитувати – поговорили, одразу всі такі серйозні стали. Запитуємо вертолітника: «А звідки ви прилетіли? Нам тут до Прип’яті на матч виїжджати скоро. Сталося щось? Він дивиться на нас і питає: «Ви що, хворі?..»

Тепер, за роки, ми з вдячністю згадуємо те рішення нашого наставника, заслуженого тренера України Віктора Жиліна. Він нас тоді залишив на ці збори у готелі. Ми нікуди не встигли виїхати. Він дуже допоміг нам зосередитися і пережити ті лихоліття.

«Там уже станція горить, а ми всі не вірили, що наш матч не відбудеться…»

Валерій Анюхін

Тоді тренер прип’ятського Будівельника, після аварії продовжив тренерську роботу

«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

Валерій Анюхін

– У якому році ви прийшли до команди Будівельник (Прип’ять)?

– Був це 1981 рік. Квітень. На роботу нас запросив Василь Трохимович Кизима, начальник управління будівництва атомної електростанції. До цього я працював тренером із футболу на заводі пресів у Дніпропетровську. Разом зі мною він запросив ще чотирьох людей.

– Якщо мені не зраджує пам’ять, з 1981 по 1983 команда незмінно ставала чемпіоном області?

– В області ми були першими, а от у першості України не могли нічого здобути. Тоді Василь Трохимович поставив завдання: брати участь у першості України та обов’язково добиватися якихось результатів.

– А місцеві футболісти з Прип’яті у цій команді грали?

– А як же! Таких у нас кілька людей було. Зубко Вася, Валик Литвин із братами, Колиба Василь, Гена Круковець, Сергій Тараненко. Місцевих вистачало. Хоча, загалом, людей у команді не вистачало. Потрібно було створити колектив із 15-18 рівноцінних гравців. У перші роки виступи посідали 6-7 місця. Картина була незадовільною. Тому і перша вимога начальника управління будівництва була, щоб люди, які грають за команду, неодмінно перебували в місті.

Для хорошої бази спочатку має бути основа, яку можна було б рівнятися. Запросили кількох людей з Києва та Дніпропетровська. Приїхали Олексієв, Сергій Бондаренко, Сергій Слюсар, Сергій Безотосний. Команда почала формуватись. Вже після того, як зібрали добротний кістяк, почали звертати увагу на молодь. У нас була чудова дитячо-юнацька спортивна школа. Навіть після вибуху на ЧАЕС, коли всі розійшлися хтось куди, кілька людей зі стін цієї школи заграли на доброму всесоюзному рівні – у другій лізі.

Тоді створювалася дуже добротна база: будували додаткові тренувальні поля, хлопці приходили всі місцеві, ми навіть залучали тих, хто вже навчався у 10-11 класі! Вони із задоволенням підключалися до тренувань та їздили разом із нами на змагання. Якби все це залишилося, вийшло б у нас просто чудово – всі місцеві та нікого приїжджих.

– Розкажіть про відкриття нового стадіону.

– Відкривати його мали 9 травня 1986 року. Перший матч чемпіонату України якраз мав проходити на нашому п’ятитисячнику. Якщо не помиляюся, суперником мав стати Шахтар (Олександрія). А перед цим, наприкінці квітня, ми мали грати у півфіналі Кубка області з Бородянкою. Прийшли на стадіон, н на гру. Там уже станція горить, а ми всі не вірили, що сталося справжнє лихо і матч наш не відбудеться. Тільки після того, як через віадук почали заходити війська хімзахисту, а на стадіон сів гелікоптер, ми зрозуміли: все дуже серйозно.

– Там, де ви на той час жили, станцію з вікна було видно?

– Як на долоні! До неї й було не більше кілометра. Бачили, як дим іде звідти. Адже всі один одного знали. Багато хлопців працювали на станції. Вони тоді рятувалися хто як міг, пробиралися через якісь повітропроводи… Після того, як усе рвонуло, вони звідти поїхали. Зустрічаємося, кажуть: «Там повний атас!» Стоїть лише передня стінка і звідти валить дим. А нам взагалі не було до того. Тільки коли впізнали, схаменулися. Прибігли на стадіон дітлахи, а ми їх одразу по домівках відправили. З 27 квітня вже розпочалася евакуація Прип’яті.

– Цікаво, а хтось із футболістів, які працювали на атомній станції, міг спішно виїхати чи ніхто й не хотів?

– Такого в нас не було. Якщо хтось і ретувався, то це райвиконком, партія, які перші звідти «зробили ноги». А всі, хто залишився, потім потрапили до лікарні у Москві. Ми взагалі ще до кінця не вірили у те, що сталося. У мене тоді дитині лише 4 місяці було. Дружина пішла з ним надвір, а старша донька якраз вирушила до школи. Третя донька вдома була. Приходжу зі стадіону, а вона кричить: “Швидко переодягайся!” Я якраз у спортивному костюмі був, нічого не зрозумію… Запитую, що трапилося? Відповідає: прийшов сусід наш поверхом, Льоня, він комсоргом був на станції, сказав: «Станція рвонула, наслідки непередбачувані, зачиняйте вікна, двері, самі насамперед під душ!»

Я, недовго думаючи, одразу побіг за Ольгою до школи. Була субота, але вони цими днями навчалися. Забрав її. Озирнувся навколо – а життя йде своєю чергою: грають весілля, погода прекрасна. Запитав у міліції: хлопці, що трапилося? А вони у відповідь: та все нормально, там усе погасили, не хвилюйся. А на ділі дивишся, із Києва починають приїжджати чорні Волги, йдуть якісь серйозні рухи.

До речі, саме на базі Будівельника в спортзалі проходив чемпіонат України з вільної боротьби серед училищ. Вони там і мешкали, і боролися. Проходить день, повідомлення: термінова евакуація! І як пішли люди… Тоді йшли «ракети» із Мозиря до Києва. Сісти було практично неможливо! Потяги вже не ходять, автобуси теж, бо дорога йде повз АЕС, а там викид, божевільна радіація.

Куди подітися? У мене сім’я – чотири людини, і у Расторгуєва двоє. Ми стрибаємо на його машину та 27 числа виїхали через Шипелічі у Поліське. Дві доби там. Потім уже він мене відвіз на вокзал, звідти ми поїхали до Дніпропетровська. Там пішли до лікарні. Нас повністю розілили, забрали одяг. З лікарні виходили в одних піжамах… А тут ще було холодно, хоч і початок травня. Добре, люди допомогли одягом.

А приблизно 8-9 травня дзвонить Расторгуєв: терміново приїжджай! Що робити, залишив сім’ю, приїхав, ми з ним спочатку вдвох там лишилися працювати, приїхав і Сергій Павлович Величко. Начальник управління тоді сказав: «Хлопці, ситуація вийшла з-під контролю. Ви — люди з вищою освітою, тому приймайте кермо влади в свої руки. Потрібна служба радіаційної безпеки».

– Виходить, ви її й очолили?

– Так і є. Люди приїжджають, кожного треба контролювати, видавати дозиметр, відправляти на роботу, стежити за радіаційною ситуацією. Починаємо працювати. Спочатку – місяць поспіль. Потім вахтовим способом, по 15 днів.

– Як після цього склалася ваша доля: де мешкали, працювали?

– Жили там же. Доти, доки у жовтні не отримали житло у Києві. Навіть після цього продовжував працювати там до 1991 року. Коли нам сказали, що команда Будівельник (Прип’ять) припиняє існування, люди почали йти. Фінансування ми не мали, команду ніхто підтримувати не збирався. Усі розійшлися хто куди.

– Як думаєте, не трапись цієї катастрофи, де б зараз була команда Будівельник?

– Складно сказати. Але одне можна стверджувати напевно: той менталітет і той напрямок, в якому працювало наше керівництво в місті, більшою мірою, звичайно ж, начальник управління керівництва несло в собі великі перспективи. Переважно все залежало саме від нього. Кизима був головним у місті. Тому команда, напевно, займала б одне з провідних місць, як зараз, наприклад, займає та ж сама Олександрія чи Олімпік. За тих чудових умов наша команда була б точно не гірша.

– А яка доля спіткала форму, що залишилася після Будівельника? Чув, що навіть її розграбували мародери…

– Почну з того, що люди, які не мають жодного відношення до цієї аварії, навіть уявити не можуть, як і потім усе це досягається. І як боляче дивитися на все, що відбувається згодом. Коли я працював на станції, траплялося заходити до дитячих садків. Бачив ці залишені ліжечка, взуття, курточки у шафках, лежать олівці та папір… Просто сльози на очі наверталися.

А люди, про яких ми говоримо, цього не розуміли. Для них найголовніше було все це барахло, нажива. Коли люди приходили додому, вони просто жахалися побаченою картиною. Виносили усе! Бувало, коли їхав до міста, люди мене просили забрати з їхніх помешкань дорогі для них речі. Мені давали ключі, я приходив, а квартири всі були розбиті. Просто вибиті двері і всередині суцільний хаос із розкиданих речей. Покинуті тварини, які залишилися чекати на господарів, теж були там. Вони лежали і просто вмирали у цих квартирах. Це страшно і досі дуже боляче згадувати.

«Нам казали: «От збудуйте стадіон – і через рік йдіть до Другої ліги»

Володимир Расторгуєв

Тоді начальник прип’ятського Будівельника, після аварії продовжив тренерську роботу, відомий і авторитетний у столичному футболі.

«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

Володимир Расторгуєв (праворуч) із ветераном бородянської команди Анатолієм Демченком, фото А.Валерка, Sport Arena

– Розкрию невелику таємницю. Спочатку мене запросили тренувати хокейну команду. Сам я родом із Томська, до 1984 року тренував команду Кедр (Томськ), яка тоді грала у Другій лізі. А до Прип’яті мене запросили з однією метою: організувати у місті хокей із шайбою та створити структуру команди, яка б виступала у Другій лізі першості СРСР. Із главками питання узгодили. Оформили мені переведення.

Приїхав – озирнувся. Хокею тоді ще як такого і не було. Натомість була футбольна команда “Будівельник” (Прип’ять), яка йшла на передостанньому місці. Мене попросили з нею попрацювати. Хокей, футбол – особливої різниці не робили. Згодом ми добре попрацювали, особливо над загальнофізичною підготовкою, і наступного року разом із Анюхіним створили боєздатну команду, яка посіла третє місце у своїй зоні першості України серед КФК.

Вперед ми пропустили лише Нафтовик (Охтирка). Хоча у них на полі ми зіграли 1:1. Вели в рахунку, але на останній хвилині пропустили образ з пенальті. А вдома Охтирку ми впевнено обіграли з рахунком 3:1. Ішли на одне очко попереду, у Нафтовика залишалася одна гра з Явором (Краснопілля), яку, напевно, разів 15 переносили. У результаті, поставили на «коридор», де дограють матчі, що залишилися. Нафтовик виграв і випередив нас на один бал.

– Як для вас розпочинався сезон 1986 року?

– Наступного року ігри розпочали з Кубка області. 9 травня мали захищати честь футбольної Київщини у чемпіонаті України серед КФК. А трохи раніше зустрічалися із Машинобудівником (Бородняка). 26 квітня покосили поле, почали чекати. Час іде, а команда Бородянки все не їде.

Тут, звідки не візьмись, на футбольне поле починають приземлятися гелікоптери. Приїхали “Волги”, стали виходити високопоставлені люди. Пам’ятаю, ще вискочив тоді на поле і кричу: Ви що там, зовсім збожеволіли? У нас гра за дві години, а ви тут влаштували незрозуміло що!». А вони мені кажуть: «Синку, через 2 години ми місто евакуюємо, а ти у футбол зібрався грати». Не знаю, чи зі слів цієї людини, чи кого іншого вийшла у світ наша бесіда, але наступного дня радіостанція «Голос Америки» передавала, мовляв, у Прип’яті така аварія, а вони грають у футбол!

Щодо хокеїстів, то 9 хлопців із Сибіру у мене вже буквально сиділи на валізах, і у вересні мали стартувати разом із командою першої ліги ШВСМ – Школою вищої спортивної майстерності. Це київська команда, але вона мала переїхати до Прип’яті. Паралельно розроблялася проектно-кошторисна документація щодо льодового палацу, вже призначили його директора.

– А на який матч припадало відкриття стадіону?

– 9 травня у матчі чемпіонату України серед КФК ми мали приймати Олександрію якраз на новому стадіоні. А з Бородянкою грати на старому.

– Де, в основному, працювали футболісти, і чи багато з них працювали на атомній станції чи на підприємствах, пов’язаних із нею?

– Так практично все! Деякі з них живуть у Славутичі і сьогодні продовжують працювати на станції. Усі, хто сьогодні на полі – ліквідатори. З першого дня ми створили бригаду з вивезення різної документації та архівів організацій. А потім усі розійшлися за тими напрямками, де й працювали раніше.

– А де саме ви жили у Прип’яті?

– Жив у квартирі неподалік стадіону. Житло дали одразу після приїзду. А хлопці жили у гуртожитку. Там була чотирикімнатна квартира. У нас було завдання, щоб футболісти були жителями Прип’яті, а не приїжджали щоп’ятниці з інших міст, і тут же відбували назад.

– Якою була евакуація? Прип’ять перша під неї потрапила?

– Евакуювали Прип’ять 28 квітня. О 14:00 до кожного під’їзду прибули автобуси, які організовано заповнилися людьми. Частина автобусів пішла тоді на Київ, частина – у бік Поліського. Мене ж доля закинула до Києва.

– А евакуація команди, як така, була, чи гравці просто розійшлися по інших колективах?

– Що ви! 1987 року все знову почало відновлюватися, адже ми дійшли аж до першого секретаря ЦК партії України Щербицького. Порушили питання: чому ми не можемо грати, якщо чесно завоювали таке право? Нам відповіли, що Прип’яті як міста вже фактично не існує. А ви можете виступати як Будівельник (Київська область) – усі наші підрядні та субпідрядні організації були евакуйовані до Вишгорода. Погодилися зрештою залишити прив’язку до Вишгорода – слово Прип’ять взагалі було заборонено будь-куди прив’язувати. Вдарили по руках, і ще два сезони Будівельник відіграв у чемпіонаті України.

– Знаю, що багато років ви займалися командою Троєщина…

– Та я й зараз їй займаюся. Я президент цього клубу.

– А чи є там діти, які народилися у Прип’яті, чи їхні батьки із цього міста?

– Спочатку було створено громадську реабілітаційну організацію допомоги інвалідам, евакуйованим з Чорнобильської зони «Здравобор». Завдання її було в міжвахтовий період зайняти чорнобильців, які компактно проживають на Троєщині, здоровим і активним способом життя. Засновниками «Здоров’я» були спілка «Чорнобиль» України, рада ветеранів-чорнобильців та наше товариство працівників управління будівництва ЧАЕС. Якщо дорослі ще могли зайняти себе, займалися у шкільному спортзалі, то дітлахам потрібно було приділити особливу увагу.

Якось із Сергієм Павловичем Величком задумалися: а чому б не створити футбольний клуб? Адже на Троєщині їх не було зовсім. А дітей там тоді мешкало близько 150 тисяч. Так і з’явився клуб, якому ми назвали ім’я житлового масиву. Пізніше, коли ФК Троєщина зміцнів, клуб уже став самостійно організацією. Тренери у ньому спочатку працювали з Прип’яті. Той самий Сергій Павлович, його брат, також і хлопці, які працювали по 15 днів на вахті, а потім приїжджали до Києва.

Звісно, скептиків теж на той час вистачало. Казали, мовляв, це все ненадовго, клуб одноденка, позаймаються рік-два, і все скінчиться. Але з 1997 року, коли було створено клуб, минуло вже майже 20 років. Наступного року святкуватимемо ювілей. А хлопці у нас, звичайно ж, були із евакуйованих сімей. Перший набір у нас був 1982, 1983, 1984 років народження. А команда 1983 року грала навіть у вищій лізі дитячо-юнацького чемпіонату України.

– А хтось із ваших вихованців став згодом професійним футболістом?

– Аякже? Ось, наприклад, нападник Черкаського Дніпра Олександр Батальський. Це мій вихованець, 1986 року народження. Виховувався у нас і Сергій Петрусенко, котрий виступав в Енергії (Південноукраїнськ). Треба ще додати, що при організації ми створили міжнародний турнір «Дзвони Чорнобиля». Там збиралися представники України, росії та білорусі – країн, які найбільше постраждали від аварії. З білорусі спочатку приїжджали команди із прикордонних областей. Згодом у нас на турнірі побувала навіть команда знаменитої ДЮСШ Юність (Мінськ). Вони думали, що будуть на голову всіх вищими. А виявилось, не так. Наші хлопці зрештою стали кращими. А ще ФК Троєщина сьогодні є одним із фарм-клубів київського Динамо. Проводимо спільні тренування, набираємось досвіду.

– У такому разі, назріває питання: чи не станеться трагедія, яка б доля могла скластися у прип’ятської команди?

– Знаєте, ми у Петра Івановича Безносенка тоді часто запитували: «Нам же потрібна Друга ліга». А він відповідав: «Ви ще не в черзі. Ось, коли збудуєте стадіон, відіграйте ще рік, і потім повноправно команда могла б подавати заявку». Ну і плюс команда майстрів з хокею з шайбою, яка вже готувалася стартувати у вересні у першості західної зони. Раніше нікому не говорив. Але зараз уже час минув, і, як бачите, дійшов у нас до того, що чемпіонат закінчують три команди… Пам’ятаю, тоді, окрім мене, старшим тренером запросили працювати Соколова з Ангарська. Він своїх хлопців привіз одразу. І ці хокеїсти 1959-го та 1960-го пологів народження стали у 1986 році бронзовими призерами. Досі всіх прізвище пам’ятаю, бо Кедр (Томськ) та Єрмак (Ангарськ) грали у далекосхідній зоні.

«Ми вийшли в похід, заснули в наметах – прокинулися від того, що о третій годині ночі навколо гомін літаків, гелікоптерів, автобусів»

Петро Саханда

На той час – інструктор зі спорту одного з місцевих колгоспів та тренер з легкої атлетики Чорнобильської ДЮСШ, після катастрофи переселився до Бородянського району та багато років керував місцевим спортом

«Зустрічаємось із хлопцями з ЧАЕС, а вони кажуть: «Там повний атас»!»

Петро Саханда, фото А.Валерко, Sport Arena

– Згадайте цей день, 26 квітня 1986 року. Що ви тоді робили?

– Був у нас такий Мар’ян Сорока, нині покійний. Він тоді займався туризмом, і 25 числа збирав усіх у турпохід. Готувались йти у Бородянський район. Разом із дітьми, їх було 12 осіб, вели підготовку. Пішли до села Черевач, розбили там намети, стали на нічліг. Прокидаємося десь о 3 годині ночі. Навколо гул літаків, гелікоптерів, автобусів. Усі підскочили. Кажу Мар’яну: “Треба щось робити!”. Біжу до Черевачського мосту, а там уже впритул стоїть колона автобусів. Нам почали дзвонити, повідомляти, що траплялася аварія – терміново повертайтесь додому! Снідали, зібрали та заспокоїли дітей і почали повертатися до Залісся.

– Ви тоді знали масштаби трагедії?

– Що ви, і близько не могли уявити! Хоча від села до станції було прямо 12 кілометрів, дим було видно добре.

– Розкажіть про Залісся. Якою була інфраструктура і яка там грала команда?

– У селі ми мали футбольну команду Дружба. Брала участь у першості району та усіляких місцевих турнірах. Була в нас і сильна волейбольна команда. За її участю проводили турніри пам’яті Палагеча, видатного працівника колгоспу «Дружба». Я в цьому колгоспі працював інструктором зі спорту. Саме тоді нині покійний Олександр Михайлович Чубук дозволив нам побудувати стадіон: з біговими доріжками, трибунами. Навезли землі та піску, разом із Мар’яном вручну засіяли поле, навіть трава вже встигла зійти! Підходжу до Олександра Михайловича і говорю: «Тепер справа за біговими доріжками». Розповідаю: дізнавався, у Білій Церкві такі є. Це гума, коштуватиме вона 33 тисячі рублів. Він каже: «Петя, не питання. Їдете, берете гуму та встановлюєте».

– І що ж, чи встигли взяти?

– На жаль. Не встигли. Але, поле вже було красиво засіяне. Було на що подивитись.

– А які турніри планували провести найближчим часом, скажімо, у травні?

– Традиційний турнір у нас був 9 травня у Чорнобилі. Там ми незмінно брали участь. Адже село було спортивне, осторонь не залишалися.

— Якщо уявити, що нічого не трапилося, ви так жили б і працювали в Залісся?

– Додам, що окрім посади інструктора зі спорту, я тоді працював ще й на півставки тренером з легкої атлетики у Чорнобильській ДЮСШ. Тому, швидше за все, так і працював би далі. Життя все одно було тісно пов’язане зі спортом. Село жило та розвивалося. Якраз точилася реконструкція спортзалу, незабаром з’явився б стадіон. Багато чого можна було зробити.

– А як давно ви там були? Свій дім бачили?

– Востаннє дуже давно бував. До будинку пробрався насилу. Все поросло. Довелося буквально ламати кущі. Будинок стояв цілий. Як збудували, встигли там лише 7 років прожити до аварії.

– Цікаво, ці місця сьогодні дуже забруднені?

– Самі поміркуйте, якщо у нас у селі живуть бобри! Коли приїжджав, видно було їхню «роботу» – обгризені дерева. Ще раз повторю, що село свого часу справді процвітало. Наприклад, у нас тоді зводили торговий центр. З помпою все було показово, щоб на всю країну заявити! Туди ж до цієї інфраструктури будівництва входив і стадіон.

– Чув, ви розповідали, що перші місяці після трагедії жили у наметі?

– Було таке. Але це ніякий не вимушений захід був, жити нам було де. Просто моє власне бажання. Готувались до походу, був під рукою намет, ну я його й поставив під яблунею в Микуличах, де мешкали батьки. У цьому селі після евакуації нас підселяли до людей.

– А переселилися ви групою чи людей таки розкидало світом?

– Практично все далі залишилися жити у Новому Заліссі та Здвижівці.

* * *

Після півфіналу Кубка області Машинобудівник у фіналі обіграв баришевську Блискавку і виграв трофей. А восени, завдавши поразки бердичівській Зірці, бородянський колектив першим із представників столичної області виграв Кубок УРСР.

Бородянський район прийняв тисячі переселенців із Чорнобильської зони. І віддав сотні ліквідаторів, які займалися різними роботами біля ЧАЕС.

26 квітня 2016 року у Бородянці пройшов матч-реквієм, в якому Машинобудівник обіграв Будівельник (2:2 в основний час, 5:3 за пенальті).

Текст вперше було опубліковано 26 квітня 2017 року. 

Джерело

Новини України