Заява президента Франції Еммануеля Макрона про можливість відправлення західних військ до України без перебільшення сколихнула світ і змусила інакше подивитися на війну в Україні.
Поряд із цим 2 березня, в межах «другого раунду човникової дипломатії», спецпредставник КНР у справах Євразії Лі Хуей розпочав «миротворче» турне до Росії, України та країн Європейського Союзу. Китай, а паралельно з ним і Туреччина, знову активно заговорили про переговори між Україною та Росією.
Своїми думками про те, що відбувається на міжнародній арені, в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився один із найдосвідченіших дипломатів України, ексміністр закордонних справ України Володимир Огризко.
Про «мирні ініціативи» московських друзів
Кілька тижнів тому американські та європейські видання синхронно почали писати про переговори, але далі розмов на рівні експертів нічого так і не відбулося. Тепер рівень піднімається дещо вище. Вже офіційні представники держав говорять те ж саме. Ну, правда, не в Європі чи США, а в тих країнах, які на Москву дивляться з певним особистим інтересом. Це Китай, Туреччина, Угорщина, Словаччина тощо. Для мене це свідчення лише одного: джерело ініціювання цих речей одне – Москва.
Кремль пробує різні способи, як саме можна простимулювати цей процес. Тому що розуміє, часу в нього на те, щоб досягати своїх заявлених цілей, стає все менше й менше. До того ж ситуація в економіці Росії та на полі бою далеко не та, яка може гарантувати великий успіх. Отже, треба терміново шукати дипломатичний спосіб зафіксувати те, що вже захоплено, як свою власність. От звідси починаються пропозиції. Одні, другі, треті, четверті й так далі.
Але результат цих мирних кроків буде знову такий самий. Адже чи погодиться Росія на те, на чому наполягає Україна та наші союзники – повернутися на кордони 91-го року та заплатити репарації? Безумовно, ні. Чи вони погодяться на те, щоб видати воєнних злочинців? Також ні. Ну й далі за списком. Чи погодимося ми на те, щоб зупинитися на цій межі? Так само ні.
Тоді про що переговори? Мені особливо смішно, коли хтось каже, що ми готові запропонувати майданчик. І що толку від того майданчика, якщо говорити нема про що. Тож це просто черговий спосіб Росії запустити цей процес, але він навряд спрацює, адже станом на зараз немає предмету для переговорів.
Про заяву Макрона щодо можливої появи західних військ в Україні
Заява Макрона, на мій погляд, є надзвичайно важливою і корисною, оскільки свідчить про те, що в Європі є політики, які вже думають, що станеться, якщо раптом американці, з Трампом чи без нього, змінять свої підходи до забезпечення європейської та світової безпеки. Тому вже сьогодні треба думати про те, що робити за таких обставин.
Так от: Європа і думає, що треба формувати власну безпекову політику, а без перемоги над Росією вона буде фікцією. Крім цього, Європа буде сильною лише з незалежною Україною, яка відновить свій суверенітет над окупованими територіями, яка буде членом Європейського Союзу щонайменше, а найімовірніше – і НАТО. Ось така логіка, мені здається, проглядається в тому, що сказав Макрон.
Так, він потім почав говорити, що це зараз не розглядається, а буде колись. Якщо вже тема з’являється, то вона починає жити. Спочатку з того, що, можливо, не всі навіть уявляють собі, про що це, як це і для чого, але проходить певний час, із нею звикаються, вона стає темою для подальших розмов і переговорів. І до неї будуть усе частіше повертатися.
Про ймовірні розбіжності всередині ЄС
Я не думаю, що ми можемо говорити про якісь вже надто великі проблеми всередині Європейського Союзу, тому що було б наївно думати, що в ЄС, який складається з майже трьох десятків країн, усі вишикуються і підтримають ту чи іншу пропозицію. Ніколи цього не було й не буде, і слава Богу. Те, що в кожної країни є свої погляди, це очевидно та об’єктивно, тут ми навряд чи щось можемо змінити.
У той же час, дійсно, у наших європейських друзів, скажімо так, підходи до протидії Росії дещо різняться. Німецький підхід, як нам не прикро це констатувати, боягузницький. Саме так і треба говорити. Канцлер Німеччини Олаф Шольц, на жаль, не є тим політиком, який здатний ухвалювати принципові рішення.
Давайте говорити про це правдиво й відверто. На сьогодні Шольц боїться звинувачень у тому: мовляв, якщо приїдуть німецькі солдати чи офіцери, які будуть допомагати в наведенні далекобійних ракет, скажімо, на якісь об’єкти на території Росії, то це означатиме, що Німеччина є частиною воєнних дій проти РФ.
Так можна тоді взагалі дійти до того, що якщо ти постачаєш озброєння в Україну, значить ти теж робиш це для того, щоб цією зброєю, зокрема, знищувалися військові об’єкти на території Росії. Це питання їхньої психології, яка досі є нейтральною.
У той же час, наприклад, у Британії чи Франції, таких вузликів у свідомості немає. Там чітко і ясно бачать, що відбувається, і розуміють, що тут треба думати не про якусь чистоту юридичного характеру, а про допомогу країні, яка веде свою абсолютно справедливу боротьбу за виживання. Тож тут питання саме в цьому.
На певних політиків, серед яких усе той же Шольц, впливає ядерний шантаж росіян. Цим фактором продовжують користуватися Путін і Мєдвєдєв, посилюючи психологічний тиск на європейських політиків.
І це спрацьовує, на превеликий жаль. Європейським партнерам треба чітко пояснити, що вони не повинні перетворюватися на «переляканих пінгвінів», бо інакше з їхньою безпекою буде біда.
Про американську допомогу
З того, що заявляє спікер Палати представників Конгресу США Майк Джонсон, стає зрозумілим, що питання і не в кордоні, і не в грошах, і не в бюджеті, а в небажанні трампістів цей пакет виділяти в принципі.
Тому що Дональд Трамп прагне використати цей фактор проти чинного президента Джо Байдена у своїй внутрішньополітичній боротьбі. Знову й знову ми повертаємося до того, що Україна стала заручницею міжпартійної боротьби в США. Але це реальні факти, хоча ми очікували, що вирішення проблеми допомоги відбудеться ще в середині січня.
На жаль, у нас немає інших інструментів, ніж як просити наших західних партнерів впливати на Майка Джонсона та республіканців. Хоча на сьогодні вже більше ніж 30 голів парламентів і політичних керівників країн світу до нього звернулися з проханням погодити пакет допомоги для України, але нічого суттєвого поки так і не сталося.
Зараз це питання в кращому випадку вже переходить на середину березня. Тому ми повинні просто набратися терпіння і дочекатися розв’язки. Я вважаю, що допомога, безумовно, буде, але в зменшеному варіанті й значно пізніше.
Про проблему блокування польсько-українського кордону
На мій погляд, політичні керівники обох країн прекрасно розуміють абсурдність цієї ситуації. Думаю, що все-таки контакти тривають, але тут я більшу провину поклав би на польську сторону. Тому що насправді йдеться не про якісь принципові речі, а банально про гроші. Польській стороні варто було б зрозуміти, що завдаючи нам величезних економічних збитків, вони допомагають ворогам.
Поляки стверджують, що український експорт загнав їх у кут, що є насправді брехнею. Тому що, і це вже всім доведено, з українського експорту сільськогосподарської продукції, який іде через Польщу, осідає в країні лише 5%, що не є критичним.
Поки, на жаль, заспокоєння ситуації не відбувається. Вони рахують свої потенційні збитки, до речі, зазнають їх так само від блокування, бо польський експорт в Україну страждає і безумовно буде падати. Тож це теж ще відіб’ється на їхній економіці.
Не красить наших сусідів і той факт, що Польща до останнього дня, включно із сьогоднішнім, активно купує російську та білоруську продукцію. І це в час, коли Росія веде війну проти нас.
Є надія, що ті гроші, які зараз пообіцяв Європейський Союз Польщі, на якийсь період щонайменше знизять рівень напруженості, а польські фермери отримають дотації до кінця березня. Не випадково польський прем’єр Туск запропонував дату зустрічі українському президентові саме в кінці березня. От тоді, я думаю, всі питання, які зараз є такими гарячими, поступово почнуть охолоджуватися.
