Ярослав Швець звільняв Харківщину, і відвойовує землі Донеччини. У свої 22 роки він став командиром танкового взводу, котрий пройшов крізь пекло жорстоких боїв, воюючи у лавах третьої «залізної танкової бригади». Нині мужній військовий готується ось-ось стати батьком, і мріє побачити новонароджену донечку. Кореспондентка Вінниця.info, поспілкувалась із мужнім танкістом.
Танкіст Ярослав Швець став неабиякою гордість невеличкого села Березівка на Вінниччині. Нині командир танку та танкового взводу, ще з дитинства бажав стати військовим. Ні на крок відступився від своєї мрії. Каже, після 9-го класу пішов навчатися в училище, освоював професію тракториста. Потім перейшов заочно навчатися у Київ. Перші гроші Ярослав заробляв, працюючи підсобником на будівництві та продаючи квіти.
«Пригадую, 22 червня мені виповнилось 18 років. В свій День народження я прийшов у військкомат, — говорить Ярослав Швець. Це було у 2019 році. Пройшов медкомісію і після цього мене мали забирати на строкову службу. Я відразу сказав, що хочу йти на контракт. На що мені відмовили. Проте, не встиг я доїхати до рідного міста, як з військової частини зателефонували і кажуть: приїжджай – є для тебе місце. Так, я потрапив у 59-ту мотопіхотну бригаду. На той час вона була на Бахмутському напрямку. Ми проходили з начальником штабу по військовому парку, там я вперше побачив танк та «закохався», і «залізно» вирішив бути танкістом», — розповідає військовий.
Про свій вибір Ярослав жодного дня не пошкодував. У навчальному центрі «Десна» він опанував усі спеціальності танкіста: механіка-водія, навідника та командира танку. Виконував бойові завдання на Донеччині під час ООС. Перед повномасштабним вторгненням юнак звільнився з армії, вирішив відпочити від військової справи, та планував подальше цивільне життя.
«У січні минулого року я звільнився із армії та планував поїхати за кордон працювати. Вже 17 лютого забрав закордонний паспорт. Початок «великої війни» застав мене дорогою до Києва. Я їхав на зустріч до друзів. Відразу 24 лютого пішов у військкомат. Там поглянули на мої документи і сказали, що в мене «броня» до 23 вересня, мовляв, можу не поспішати. Я вирішив не чекати повістки, бо знав, що танкісти завжди потрібні. Потім потрапив у 3-тю танкову бригаду», — веде розмову Ярослав Швець.
«Російських танків завжди більше, але ми даємо відсіч»
Ярослав брав участь у звільнення Харківщини. Воював на Сході, здобув офіцерське звання на фронті. Згадує, як минулого року із хлопцями мав по три бойових виїзди на добу.
«Найстрашніше було влітку 2022 року. У мене було по 2-3 бойових виїзди на день. За раз вистрілювали по 20 снарядів і загалом 60 снарядів за день. По мені постійно вели вогонь, на щастя, не прицільний. Навіть в тилу мені здавалось, що окупанти мене бачать. Було важко спати. За час повномасштабного вторгнення я вивчив танк досконало, і сам можу його ремонтувати. Важко бачити, як товаришів моїх розбивали, адже російських танків завжди більше. Їх було 8 проти наших 4-х. Проте навіть одним танком ми даємо гідну відсіч», — говорить танкіст.
Ярослав каже, що війна навчила його цінувати кожну хвилину життя. Тому він вирішив не відкладати на потім «кохання» та одруження. І в березні цього року освідчився своїй дівчині Катерині, яку знав уже шість років.
«Я приїжджав в сусіднє село Політанки грати футбол. Там вперше побачив Катю. Знайшов її в соціальній мережі, соромився до неї підійти, то я їй написав. Почали спілкуватись. Якийсь час ми дружили, а потім вона відповіла мені взаємністю. На той час, вона навчалась у Тульчинському військовому ліцеї. Пригадую, я приїхав у відпустку додому і знову її побачив. Почав робити нові спроби, щоб завоювати її серце. Ми почали зустрічатись і були вже більш доросліші. А в магічну дату 23. 03. 2023 я зробив Катерині пропозицію. Це було в Одеському пасажі. Я ретельно все спланував, щоб зробити їй сюрприз і мені це вдалося», — описує історію свого кохання Ярослав.
В липні молодий командир танку став на весільний рушник і поєднав своє життя із коханою Катериною. З дня на день, Ярослав чекає на появу своєї донечки.
«Я — щаслива людина, тому, що в мене є все для цього. Є, ті хто хвилюється і підтримує, чекає та любить. Тут, на службі, якось один побратим сказав, будемо плакати після війни, після її закінчення, зараз ми знаємо для чого ми тут. Дуже важко коли телефонують і кажуть, що мої побратими які були зі мною на контракті, загинули. Проте ми готові воювати до останнього снаряду. А після перемоги, я хочу повернутися до родини, а ще — поїхати кудись в тихе місце, подалі від цивілізації та відпочити», — підсумовує розмову Ярослав Швець.
Вінниця.info, фото Ярослава Швеця
