Російські окупаційні війська вже другий рік поспіль прагнуть реалізувати стратегію Путіна зі знищення України. У відповідь на цю повномасштабну агресію українці продемонстрували світові свою волю до перемоги та стали бастіоном на шляху Путіна до Європи. Тепер, коли військові дії затягуються на третій рік, дехто знову ніби засинає, забуваючи про те, що поставлено на карту.
2023 рік був роком надій на те, що Україна продовжить вичавлювати агресора зі своїх територій. Однак Росія дещо оговталася після ганебних поразок у Харківській та Херсонській областях, а допомога Заходу поступово забуксувала через внутрішні протиріччя.
Основні виклики, які стоять перед Україною в новому році, – стримати Росію, відновивши повноцінну допомогу західних партнерів, та згуртувати світ для протидії РФ.
Своїми думками щодо основних викликів, які стоять перед Україною у 2024 році, в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився народний депутат України, голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.
Про плани Кремля
Росія значно збільшила власний військовий бюджет і надалі проводить мобілізацію. За багатьма показниками агресор і у 2024 році буде намагатися реалізувати початковий сценарій проти України. Його кінцева мета навіть не утримання окупованих територій, а знищення України як держави та її народу. Тому ми і говоримо, що ця війна має екзистенційний характер, оскільки вирішується доля країни, чи бути нам як нації, чи ні.
Цілком зрозуміло, що метою України є повне відновлення територіальної цілісності і створення таких умов та безпекових гарантій, які б надійно забезпечили країну надалі від можливості повторення російської агресії.
Оскільки йдеться про позиційну війну на виснаження, то тут ключову роль відіграють наявні ресурси і здатність вистояти до кінця. На сьогоднішній момент для нас є важливим, щоб наші союзники і партнери чітко це розуміли та продовжували постійну військово-технічну і матеріальну підтримку України.
На мою думку, путінський режим є досить «гнилим» та не таким вже й монолітним і може зруйнуватись абсолютно неочікувано. Це показало так зване «повстання» Пригожина. Як виявилося, ніхто не хоче захищати Путіна, коли виникає реальна загроза його існуванню. В чомусь нинішня ситуація у середині РФ нагадує кінець брежнєвського правління. Тому нам треба вистояти і намагатися посилювати тиск на агресора зовні, щоб прискорити його падіння. При цьому ми маємо бути готові до марафону. Хоча інтуїтивно я відчуваю, що кінець путінського режиму невідворотно наближається.
Про західну допомогу
Незважаючи на нинішні проблеми, я впевнений, що допомога не припиниться. Захід починає розуміти, що треба мати довготермінову стратегію допомоги Україні у боротьбі з російською агресією. Наші союзники і партнери зацікавлені в тому, щоб Україна вистояла, і в тому, щоб, як висловився один американський посадовець, Путін залишив територію України шкутильгаючи. Водночас нам треба не просто допомога, а щоб кількісно і якісно вона була адекватною нашим цілям, тобто реально сприяла повному визволенню окупованих територій.
Заходу треба зрозуміти, що сучасна зброя допомагає зберегти життя не тільки наших військових і цивільних, але у майбутньому і їхнім громадянам. Взагалі, на мою думку, важливо, щоб наші союзники розпочали нарешті сприймати цю війну як власне російську агресивну війну проти себе, а не як далекий збройний конфлікт між двома державами. Путін проводить агресію не тільки проти України, але й також проти всього демократичного та цивілізованого світу. Він вважає, що на території України веде гарячу, повномасштабну війну проти Заходу. Відповідно Україна має отримати всебічну військово-технічну і фінансову підтримку, аби зламати ці загарбницькі плани.
Питання України – це не лише про безпеку і захист, це питання всього світу, його безпеки і майбутнього. Підтримуючи Україну, демократичні країни захищають себе, створюють гарантії, що Росія не нападе на них. І навпаки, гальмувати допомогу Україну, блокувати її – це означає потурати агресору, заохочувати його і врешті-решт руйнувати європейську і світову безпеку.
Мені здається, західні політики все ж усвідомлюють ступінь загрози, тому наші перспективи в напрямку допомоги більш аніж хороші.
Про взаємовідносини з ЄС та НАТО
Наше завдання полягає в тому, щоби якомога швидше стати повноправними членами ЄС і НАТО. Зокрема, дуже важливо отримати запрошення на вступ до Північноатлантичного альянсу вже на Вашингтонському саміті організації у 2024 році. Це був би потужний політичний удар по путінському режиму. Питання вступу до ЄС теж є надзвичайно важливим для нас із безпекового та економічного погляду. На шляху до приєднання до цих організацій нам важливо подолати наратив деяких політиків щодо того, що це можливо лише після завершення війни. Однак, по-перше, ми не знаємо достеменно, коли закінчиться війна. По-друге, вступ в ЄС і НАТО значно прискорить нашу перемогу.
Про антиукраїнські рухи в ЄС
Я б сказав так, що уряди в Словаччині та навіть в Угорщині є не стільки прокремлівськими, скільки намагаються вирішити деякі свої економічні і політичні питання в егоїстичний спосіб за рахунок європейської і євроатлантичної системи солідарності і безпеки. Наприклад, щодо прем’єр-міністра Угорщини Орбана ЄС має зайняти більш принципову і навіть жорстку позицію, адже не можна постійно йти на поступки його шантажу. Так, стаття 7 договору ЄС передбачає припинення повноважень країни, яка порушує принципи та засади Європейського Союзу. І цими нормами цілком можуть скористатися, адже майже всі країни Союзу виступають проти нинішньої політики Угорщини. Тож призупинення членства чи навіть виключення – цілком можливий розвиток подій. На мій погляд, проти Орбана таки будуть застосовувати більш радикальні заходи, якщо він не змінить свого ставлення до політики ЄС.
Про «вісь зла» – Китай, Іран, КНДР та Росію
Цю коаліцію країн можна назвати своєрідним інтернаціоналом авторитарних, навіть, точніше, тоталітарних режимів. Вони підтримують одне одного, і з їхнього погляду важливо не допустити поразки Росії. В цій коаліції ключову роль відіграє Китай, який може використовувати Іран для дестабілізації ситуації у світі, в тому числі на Близькому Сході, і вже використовує КНДР, аби підтримати РФ.
Нам треба розуміти, що тримає цю коаліцію разом. Насамперед намагання посіяти хаос у системі міжнародних відносин, підірвати позиції США як лідера демократичного світу і зруйнувати існуючий світопорядок, котрий базується на правилах і який значною мірою є ліберальним.
Головна стратегія Китаю полягає в тому, щоб спочатку стати гегемоном у своєму регіоні, а потім стати світовим гегемоном. Як діяти Заходу і Україні? Насамперед зрозуміти цілі і методи тоталітарного альянсу. По-друге, враховувати те, що, незважаючи на спільні цілі, цей альянс не є монолітним. Інтереси його учасників не завжди збігаються і є певні протиріччя. По-третє, Захід і Україна мають виробити адекватну довгострокову стратегію взаємодії зі світом автократії, яка б дозволила мінімізувати ризики, повʼязані з цією «віссю зла». В основі цієї стратегії має бути принцип солідарності країн демократії, у тому числі в економічній та військовій сферах.
