Народна артистка України Тетяна Міхіна народилася та виросла у Маріуполі, жила в Харкові, працювала в тамтешніх театрах, зокрема у знаковому «Арабески». Стала прототипом героїні однієї з п’єс Сергія Жадана, виходила на одну сцену з фронтменом гурту «Мертвий півень» Міськом Барбарою. Згодом отримала запрошення переїхати до Києва від Богдана Ступки і вже понад два десятиліття на сцені столичного Театру Франка. Нині – провідна акторка цього театру, має головні ролі майже у всіх гучних постановках – «Калігула», «Марія Стюарт», «Макбет», «Лимерівна», «Украдене щастя», «Тартюф» та інших.
В інтерв’ю OBOZ.UA Тетяна Міхіна розповіла про своє життя під час війни, поділилася непростими подробицями про Маріуполь, де народилася та виросла, а також відкрила сторінки в своє особисте. Акторка в 42 роки стала вдруге мамою і тепер з чоловіком, окрім 18-річного сина Тараса, виховує 3-річного Богдана.
– Тетяно, як ви переживаєте війну?
– З початком повномасштабного вторгнення я зрозуміла, наскільки крихке наше життя. Над нашою хатою (мешкаємо під Києвом) постійно літає – це дуже бентежні відчуття. Я кожного ранку прокидаюсь і радію, що жива, що мої рідні живі. Я почала цінувати те, що маю. Дякувати за все – навіть за, здавалось б, незначне. Всі мої творчі роботи, особисті стосунки набули зовсім іншої якості.
Згадуючи 24 лютого 2022 року, мушу визнати, що жила, знаючи, що цей день настане. Була занурена у новини, мабуть, як і всі ми. Нашому молодшому сину на той момент ще не виповнилося і року. Коли дізналася про вторгнення, перші мої слова були: «Почалося». Але, на здивування, була дуже стримана та зібрана, не відчувала паніки. Всім своїм підказувала, що робити.
До початку березня ми перебували вдома, а потім, коли близькі до нас населені пункти опинилися під наступом ворога, мусили виїжджати – над нами все гриміло, свистіло, тряслося. Поїхали в нікуди, ніякого плану не мали. Пощастило зняти квартиру в Кам’янці-Подільському, де прожили там до травня. Повернулися до Києва, продовжилися репетиції в театрі. У липні випустили виставу «Калігула», над якою почали працювати за кілька місяців до великої війни. Це історія про римського імператора, що уособлює абсолютне зло. Маючи необмежну владу, робить вчинки, що породжують хаос і смерть. Поява цієї роботи дуже символічна зараз.
– Це неймовірне сценічне видовище: здавалося, багатоскладова історія – одержимість, безкарність необмеженої влади, однак виставу дуже легко дивитися, просто на одному диханні.
– Вона справді крута. Єдине, що ми, актори, трішки страждаємо, бо її дуже часто ставлять у репертуар. Погано, коли занадто великі перерви між показом вистави, і коли занадто малі – також. Ми не встигаємо скучити за нею.
– 23 роки в одному театрі – це багато чи мало? Ваш колега Олексій Богданович, який пропрацював у Театрі Франка вже понад 40 років, відповідаючи на таке запитання, сказав: «Ну як я можу казати: «Ой, мені так важко – таку ношу тягну на плечах!»
– У мене були різні роки. Навіть такої тиші, що було аж страшно – декілька років взагалі без нових робіт. Граєш те, що зробила раніше, а репетицій, прем’єр – нічого немає. Але такий досвід важливий для будь-якого актора, бо подібні періоди бувають у всіх. Коли треба терпляче чекати, не втрачати себе, вірити, що у тебе попереду буде цікава робота, тримати себе у формі. Це дуже складні часи. Проте коли випадає пауза зараз – я насолоджуюся нею. Мабуть, завдяки тому, що вже більш впевнена в собі. Використовую цей проміжок часу, щоб почитати, подивитись, повчитись чогось. І коли ти займаєшся, думаєш – тебе наповнює якоюсь новою темою. І на цій темі може прийти новий матеріал. Отакі магічні штуки часом відбуваються. Часи без роботи – це теж робота.
– Чи є у вас близькі друзі серед акторів?
– Я відкрита до багатьох людей у театрі, і ці стосунки дуже гарні. Але от щоб прямо дружити… Знаєте, і по життю, в принципі, знайти гарного друга – це велике щастя. Тому я не можу похвалитися друзями в театрі, але є інше, що ціную не менше: неймовірно обожнюю гарне партнерство. Цікаво, що стосунки на сцені зовсім не залежать від взаємин у реальному житті. Якщо людина професійна, розуміє, що треба гарно відіграти виставу, то якісь можливі негаразди між вами відійдуть на другий план. І ви будете насолоджуватися співпрацею. Однак потім, коли вистава закінчиться, можливо, якесь напруження в спілкуванні може повернутися. А якщо перебуваєте з колегою в достатньо добрих стосунках і поза межами роботи, то це просто чудово. З ким люблю грати на одній сцені? Я не можу виділити когось, з багатьма добре. В «Украденому щасті» в мене неймовірні партнери, в «Макбеті», у «Трамваї «Бажання» теж все гармонічно складається.
– Чому так важко стало потрапити на вистави Театру Франка – квитки розлітаються за три місяці практично на всі постановки?
– Якби я відповідала на це запитання як глядачка, то сказала б, що йду на вистави по живі емоції. Кінематограф, звісно, це теж дуже потужна історія, з якої можна черпати хвилі почуттів. Але театр – це відчуття, які ти проживаєш саме в цей момент, саме в цю хвилину. Ти дихаєш, про щось думаєш, любиш чи навпаки ненавидиш. І театр теж про «тут і зараз», про насолоду моментом. Мені здається, що ця жага людей до театру саме з цим пов’язана. Він існує разом з глядачем, все відбувається на їхніх очах. Ну і потім у нас з’явилася потужна хвиля молодих режисерів.
– Вас дуже любить один із них – Іван Уривський, чи не наймодніший режисер з плеяди молодих митців. Ви маєте ролі практично у всіх його постановках.
– Дякую йому за це. Який Іван у житті? Як на мене, дуже чесний. Є люди, які одне можуть сказати, а подумати зовсім інше. Це не про Івана. Якщо йому щось не подобається, то йому не подобається. Він не буде юлити. І навпаки, якщо подобається – не буде про це мовчати.
Якщо говорити про Уривського як про режисера, то передусім треба сказати, що до кожного з митців треба звикати. З будь-яким майстром, що працює в нашому театрі, з першого разу легко не буде. У кожного своя форма висловлення – бажань, бачень, вимог до акторів. І нам треба вчитися розуміти режисера. У мене цей момент з Іваном вже відбувся, я добре зчитую його. Звісно, у нас бувають суперечки, але вони виключно творчі. І я не думаю, що це якось заважає роботі.
Іван дає дуже багато свободи актору. Хоча це часом непроста історія (усміхається). Складно, коли тебе постійно фіксують і контролюють, але й непросто мати от таку велику вільність. Бо іноді не знаєш, в яку сторону йти, бо можеш сюди, а можливо – туди краще. Івана створює навколо себе великий творчий простір. Актору поряд з ним треба бути креативним, випускати свою фантазію. І пропонувати, пропонувати. Він дуже чутливий до нас і йде назустріч пошукам та пропозиціям. А потім вже разом відбираємо: куди йти, куди не треба, що правильно, а що – ні. З Іваном стовідсотково треба бути актором-фантазером.
– Відомо, що ви прийшли до Театру імені Франка з легкої руки Богдана Ступки, який запросив вас до Києва, побачивши у невеликій ролі в Харківському українському драмтеатрі імені Шевченка. Як ви згадуєте Богдана Сильвестровича?
– По-перше, він став моїм хрещеним батьком у творчості. І взагалі те, що я його зустріла, для мене велике щастя, подарунок долі. І спогади про нього залишаться в душі назавжди, у нас були дуже теплі стосунки. По-друге, він мені показав, якою має бути талановита людина. Був дуже щедрим – на емоції, на їх прояви. Він однаково спілкувався з усіма – і з молодими акторами, і з дуже відомими. Знаєте, для мене взагалі акторська пиха, самолюбство – це ознака не талановитості. Обдарованій людині немає що з ким ділити. Вона має рівняється тільки на себе. Мене часом запитують, чи важливо мені, як інші оцінять мою роботу? Ще років десять тому я дуже переживала, що скажуть, зараз – ні, мені, в принципі, байдуже. Тепер я дивлюсь тільки на себе, на ту, якою була, наприклад, кілька місяців тому, роботу чи дві тому. Змагаюся лише з собою.
– Ваша театральна кар’єра почалася з Харківської театр-студії «Арабески», у якій грали під керівництвом Світлани Олешко, що нещодавно пішла з життя через важку хворобу. В театрі також працював її обранець – фронтмен гурту «Мертвий півень» Мисько Барбара, якого теж вже немає з нами. А перший чоловік Світлани, письменник Сергій Жадан, створив свого часу п’єсу про ваше життя.
– Світлана для мене – це феномен жінки, яка поєднувала в собі дуже потужного кріейтора, була і адміністратором театру, і менеджером – дуже багатофункціональна особистість. Те, що вона робила, – це було неймовірно. Попри нестачу грошей, якісь проблеми, ніколи не опускала руки. Я пам’ятаю, у нас не було постійного приміщення, ми переїжджали. Прибирали, наводили лад на новому місці – і це було дуже душевно. Ми існували в театрі ніби родина. Місько Барбара був дуже яскравою творчою особистістю. Він міг дати чітку відповідь абсолютно на всі запитання. Знаєте, коли людина точно може сказати про життя, про якесь театральне явище, про кіно – у нього на все була потужна особиста думка. Я дуже ціную таких людей.
Вистава Сергія Жадана – це дивна була історія (усміхається). Ми з чоловіком (Валентин Панюта – на той час гітарист гурту Lюk та викладач Харківського національного університету ім. В. Каразіна. – Ред.) якось зустрілися з Сергієм. Я була вагітна нашим старшим сином Тарасом. І в розмові висловила якісь свої думки з приводу свого стану. Як я почуваюся зараз, сприймаю життя і світ. І він написав про це твір. Жадан – геніальний митець, я дуже його поважаю, але на той час побоялася взятися за це. Мені потрібен був режисер, думала, не вистачить свого розуму підняти це все. І Світлана Олешко підхопила цей матеріал – вистава «Червоний Елвіс» була зіграна на сцені театру «Арабески».
– Ваш чоловік свого часу мав стосунок до музики, паралельно викладав соціологію у виші, захистив кандидатську, а нині – один із найвідоміших бренд-стратегів країни, зокрема має безпосереднє відношення до створення застосунку Дія. Як у ньому зійшлися такі, здавалося б, несумісні професії?
– Він зараз вже не займається ні музикою, ні соціологією, живе іншою справою. Але всі його професії виявилися дуже сумісним. Це може стати дуже корисно молодим – ніколи ні від чого не відмовляйтесь, бо не знаєте, що найбільше навчить жити, працювати. На початку життя здавалося, що це зовсім різні справи. А потім все це як струмки однієї річки – злилися. Зараз у нього дуже багато всього, дотичний до різних проєктів, але досвід попередніх років дуже допомагає.
– Другого свого сина Богдана ви народили в 42 роки. Важко було наважитися, враховуючи, що старшому вже було 15, а тут знову підгузники, недоспані ночі?
– Ні, в мене не було таких думок зовсім. Я більше переживаю, що втратила багато років і не зробила це раніше, тому що можна було б ще когось народити. І, навіть мені здається, якби не війна, то так би і сталося. Але в такий непростий час все-таки маєш більше думати про відповідальність. Як старший син сприйняв мою вагітність? Дуже здивувався. Не очікував, що ще хтось буде (сміється). А зараз між ними дуже ніжні стосунки.
– Не можу вас не запитати про ваше рідне місто Маріуполь. Чи залишилися у вас там родичі?
– Так, я народилася в Маріуполі, там пройшло моє дитинство. Там похований мій батько, дідусь, брат, на могили яких не можу поїхати. Я бачила мапу Маріуполя в 2022 році, знаю, де мій будинок, але там була лише червона пляма. У Маріуполі в мене жила сестра, і я не знаю, що з нею. Вона мешкала в районі, який потрапив під дуже сильні перші обстріли. Вона не виходить на зв’язок. Інші родичі зараз у Норвегії. В Маріуполі у них нічого не залишилось, будинок зруйнований, житло втратили. Маму після смерті ми перевезли ближче до себе – це було ще до війни. Вона теж вже не з нами – похована під Києвом.
Звісно, мені хочеться повернутися у рідні місця. Там найтепліші спогади мого життя. У мене було дуже щасливе дитинство, я любила батьків, вони мене. Тато і мама, як мені здається, і зробили мене щасливою людиною, дали мені патерн щастя на це життя.
Чи підтримую я з кимось там зв’язок? З ким не намагалася вийти на контакт після всього жахіття, що там сталося, з’ясовувалося, що люди вже не живуть у Маріуполі. Наш будинок пережив приліт, один із під’їздів повністю розбомблений. У Маріуполі жили друзі моїх батьків, вони вже старенькі, і все життя, скільки себе пам’ятаю, мої батьки з ними спілкувалися. Я давно не спілкувалася з ними, а нещодавно мені у Viber надійшло повідомлення, що вони знову на зв’язку. Я написала, але виявилося, що їхніми телефонами користуються зовсім чужі люди. Я думаю, що це історія про те, як у квартири заселяються російські громадяни – такий дозвіл видають окупанти. Ці незнайомці приходять у хати, відкривають їх, користуються чужими шкарпетками, майками, рушниками, чашками. І невже не виникає запитання, де господарі цих помешкань? Це не люди, а просто тварини.
– Здавалося, зараз не на часі якісь мрії, але все-таки: ви думали, що зробите першим після того, як настане мирний час?
– Знаєте, я думаю, що цей момент не буде щасливим, бо ми дуже багато втратили. Кожного дня, коли їду на роботу, бачу ці прапорці за загиблими на Майдані… Лінії чорних машин, які їдуть на прощання з черговими полеглими. Водії, які зупиняються посеред дороги, виходять, деякі стають на коліна, дякують. Коли оце бачу, переповнюють емоції, дуже гірко, але водночас я пишаюсь тим, що тут живу. І молюся за тих, кого вже немає з нами.
– Цікаво, Київ після переїзду одразу став вашим містом?
– Ви що мої думки прочитали? Якраз вчора розповідала про це чоловіку. В мене був Маріуполь, Харків, але весь час мала відчуття, що це не моє, кудись треба їхати. Це моя натура – весь час рухатися, щось продовжувати, перемагати. І Київ, зізнаюся, не був довгий час моїм містом. А ось нещодавно йду по Хрещатику в театр і вперше в житті відчуваю: я киянка, я вдома. Це дуже дивно, але й так приємно. Ніколи мені такі думки не приходили, бо я постійно фантазувала, що було б добре спробувати ще от там, відчути інший ритм життя. Думаю, що саме війна змінила і ці цінності. Київ – моє місто.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталкою Денисенко – про переписку з чоловіком у ЗСУ, хейт у соцмережах та хитрі пропозиції росіян.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
