У середу, 9 липня, на 84-му році життя відійшов у вічність видатний український композитор Ігор Поклад – Герой України, національна легенда та геній двох століть. На початку масштабної війни разом із дружиною Світланою вони пережили окупацію на Київщині. В інтерв’ю OBOZ.UA один із близьких друзів митця, волонтер Костянтин Гудаускас, розповів про евакуацію Покладів з окупованого Ворзеля, а також про останні місяці життя композитора.
Костянтин Гудаускас – громадянин Казахстану, який із першого дня повномасштабного вторгнення РФ допомагав рятувати українців з окупації в Київської області. Серед врятованих ним була родина Ігоря Поклада, яка опинилася заблокованою у підвалі свого будинку у Ворзелі, без води, їжі та зв’язку. Пізніше Костянтин став прототипом головного героя фільму «Буча», створеного на основі реальних подій його евакуаційної діяльності. Між волонтером і родиною Поклада склалася міцна дружба.
«Ми познайомилися в середині березня 2022 року, коли евакуював Ігоря Дмитровича з дружиною та їхніми домашніми улюбленцями в Київ. Коли вони після деокупації Ворзеля повернулися у свій будинок у передмісті, приїздив до них у гості, останнім часом – майже щодня. Ми живемо від них недалечко. Коли не виходило заїхати, він телефонував: «Щось тебе давно не було. Чому не приходиш?» «Та я тільки вчора був у вас, Ігорю Дмитровичу», – відповідав. Він: «Приходь вечеряти».
«Знаєте, ця людина займає велику частину мого життя. І він дуже багато для мене зробив – як взірець. Мені дуже не вистачало тієї мудрості, яку отримував від нього – порадами, розмовами, підтримкою. Скажу без перебільшення – він мені став як батько. Я втратив свого рідного тата у 2022 році. Ігор Дмитрович став для мене людиною, яка ставилася з неймовірною любов’ю і такою ніжністю… Не передати словами, для мене це величезна втрата. Не можу навіть описати, наскільки багато місця він займає у моєму серці. Напередодні його смерті я не спав усю ніч. І, як потім з’ясувалося, написав Світлані за 10 хвилин до його відходу. Не знаю, як це відчув, імовірно, тому, що в нас дуже близькі стосунки – духовно я його завжди відчував».
«Коли він нещодавно відчув погіршення, ми відвезли його до лікарні. Ігор Дмитрович декілька днів перебував у Феофанії. А потім вирішили, що вдома йому буде краще. Ми облаштували всі необхідні умови вдома, організували все так, щоб йому було якомога комфортніше. Додому до нього приходили і лікарі, і медична сестра. Він щовечора мені казав: «Благослови мене». Мені здається, він розумів, до чого все йде».
«Він обожнював свою дачу під Києвом, своїх тваринок – це дуже наповнювало його життя сенсом останні роки. Давало спокій і комфорт, якого дуже потребував. Коли треба було, ми їздили здавати аналізи в клініку – він дуже не любив полишати своє житло, казав: «Нехай приїдуть до нас додому». Я просив: «Це недалеко». Він: «Добре, ти зі мною поїдеш?» «Звісно, разом поїдемо», – відповідав. Отак це все було… Ігор Дмитрович із дружиною Світланою – ця родина для мене все, що маю в Україні».
«Він завжди цікавився моїм волонтерством: запитував, чим можна допомогти. Це ніколи не афішувалося, але разом зі Світланою щомісяця переказували певну суму зі своїх пенсій на потреби кількох благодійних фондів. Кожного разу, коли я приходив, запитував: «Як там справи? Які потреби в хлопців?». Я привозив до них у гості військових – він був щиро радий таким зустрічам, знайомствам. Знаєте, ця клята війна забрала в нього роки життя – я у цьому впевнений. Якби не все це, він іще жив би. Ігор Дмитрович любив Україну всім серцем, глибоко переймався всім. Це була людина, яка не робила нічого «для показу» – він справді все це переживав».
«У нього був дуже гострий розум, класний гумор – іноді колючий. Пригадую, торік приїжджав у гості президент Ющенко. Посиділи дуже по-сімейному, тепло. Ну, ви ж знаєте – Віктор Андрійович любить розповідати про Трипілля, історію України. Ігор Дмитрович довго-довго слухав, а потім каже: «Вітю, ти мені скажи: як так трапилось, що ми сьогодні воюємо з росіянами? Що вони прийшли на нашу землю? Чому ми про це не подумали заздалегідь?». І на цьому історія «про часи гетьманщини» завершилась. Він умів ставити дуже незручні, іноді навіть жорсткі запитання політикам. Але таким і був – надзвичайно прямим, чесним. Я таких у житті майже не зустрічав. Він ніколи ні перед ким не поводився улесливо, не намагався сподобатися, не хотів підлаштуватися».
«Він усе життя писав музику. Багато з його творів сьогодні сприймаються як народні композиції – настільки вони влучні, близькі людям. Запитайте молодь: чимало хто скаже, що пісня «Кохана» – народна. А він написав її ще підлітком. Ігор Дмитрович мав дивовижну здатність помічати й підтримувати паростки таланту в інших. Якось я показав йому на телефоні виступ юного українця – Юхима Мельникова. Ми тоді в межах волонтерських справ відвідували обдарованих дітей – так я й познайомився з цим хлопцем. Ігор Дмитрович одразу сказав: «Це талант. Хочу з ним побачитися». І коли вони зустрілися – спілкувалися не як дорослий і підліток, а як два музиканти. На святкуванні останнього дня народження Ігоря Поклада ми організували концерт у Ворзелі. Тоді він попросив мене зробити гравіювання на гарному годиннику зі швейцарським механізмом: «Майбутньому маестро від Ігоря Поклада». І подарував його Юхимові».
«Звісно, в останні роки, з огляду на важку хворобу, йому було непросто. Але тримався. Він був справжнім українським чоловіком – козаком. Ніколи не скаржився на здоров’я, хоча я впевнений, що йому боліло. Я знаю, як це – моя мама пішла через онкологію. Пам’ятаю, які це болі. Але він тримався до останнього. Можливо, лише в останній місяць уже не міг ходити, а до того – був бадьорим. Прокидався рано. Випускав своїх тваринок у сад, виходив на терасу та сідав палити цигарку. Ніколи не снідав – хіба що кава, канапка. Повноцінно вже обідав і вечеряв».
«Ви навіть не уявляєте, наскільки це була інтелігентна людина. Вони зі Світланою навіть у колі найближчих друзів зверталися одне до одного на «ви», на ім’я та по батькові – от такі вони були. Ця родина – справжній взірець. Для мене вони завжди були орієнтиром, планкою, до якої варто тягнутися все життя. Бути гідним такої дружби. Я вже казав: рано втратив маму, а кілька років тому пішов до Бога й тато. А зараз… Зараз я просто почуваюся сиротою, бо втратив ще одного батька. Ігор Дмитрович, навіть коли я від’їжджав лише на кілька днів, телефонував: «Ну що ти там? Їдь уже додому – ми тут чекаємо тебе». Я поруч із ним почувався дитиною (плаче). Він щиро переймався всіма моїми справами, завжди давав точні, мудрі поради: «Отут зроби так». Я йому безмежно вдячний за все. Тим паче, знаючи, що він не легко підпускав до себе людей. Був як рентген: бачив наскрізь. Для мене велика честь бути поряд із таким великим українцем».
«Ці три роки дуже вплинули на мене. Ігор Дмитрович навчив мене інакше ставитися до побутових речей, до життя загалом. Бо він був справжнім безсрібником. Усі свої твори віддавав безкоштовно, казав: «Нехай лунає моя музика». Пісні для нього – як діти. Він розповідав, як вони народжувалися – це було щось неймовірне. А ще – стільки історій із життя, з гастролей з ансамблем «Мрія». Як товаришував з Володимиром Івасюком, як десятиліттями працював у творчому тандемі з Юрієм Рибчинським. А скільки він написав… І скільки ще світ не побачив! Зайдіть у його кабінет у київській квартирі – там ціла шафа музики, яка досі не видана. Справжні скарби. В нього є прекрасна вистава для театру «Чумацькі фрески». Коли я слухав лібрето – плакав, бо побачив у цьому творі всю Україну. Я впевнений, що ми ще почуємо й побачимо чимало з того, що залишилося у його архівах. Бо він писав усе життя. Йому пропонували різні посади, в різні часи – але він завжди відмовлявся. Казав: «Я – композитор».
«Ігор Дмитрович був для мене надзвичайною людиною. Я щиро хотів би, щоб він жив і жив. Якби міг поділитися з ним роками свого життя – зробив би це без найменших вагань. Таких людей, як він, дуже мало у світі. Тих, хто любить тебе просто за те, що ти є. Не за заслуги, не за справи – просто за присутність. Так люблять тільки батьки…
Останні кілька днів він уже не розмовляв, мовчав. І ще за місяць до того зізнавався, що втомився. Щовесни ми накриваємо стіл на терасі – відкриваємо теплий сезон. І от тоді він сказав: «Це останнє літо в моєму житті». Я заперечив: «Ну що ви таке кажете! Ми ж ще дочекаємося перемоги – ви ж кожен день починаєте з новин». А він тихо повторив: «Ні, це моє останнє літо». Ці слова прозвучали ще у квітні. Чи розуміла Світлана, що він іде? Ми всі розуміли. Бо бачили, як важко йому. Але молилися, віддавали все на волю Божу. Знаєте, ми, люди, часто егоїсти. Думаємо, як краще для нас. Але треба думати, як краще для тієї людини. Я завжди кажу: «Господи, зроби так, як буде краще не для нас – для нього».
«Ігор Дмитрович народився під час війни. Його батько був військовим офіцером, пройшов усю війну. Пізніше йому запропонували високу посаду, але він відмовився, бо для цього потрібно було переїжджати. Сказав: «Я – українець». Ігорю Покладу в радянські часи також пропонували переїхати до Москви. В перемовинах брав участь Муслім Магомаєв, пропонували квартиру в центрі. Але він відповів так само твердо: «Я – українець, житиму тут, у Києві. Хочете – приїжджайте до мене». У його житті були дуже впливові люди, які могли багато для нього зробити. Але він завжди відмовлявся. Ніколи нікого ні про що не просив. І ніколи не приймав подарунків – особливо від політиків. Світлана розповідала, що коли йому присвоїли звання народного артиста – документи він забрав лише через п’ять років. Єдине, що прийшов отримати особисто, – це звання Героя України. Бо вважав, що не піти було б неповагою. Все ж таки – найвища державна нагорода».
«Найголовніше для нього було – щоб звучала його музика. Оце приносило йому справжню радість. Кілька років тому я запросив на його день народження Київський національний академічний духовий оркестр. Вони приїхали у повному складі та просто на подвір’ї зіграли його «Марш Сотні» з гопак-опери «Конотопська відьма». І я бачив, як він радів. Ігор Поклад був надзвичайно талановитим композитором. Ну як можна в 17 років написати «Кохану»? Це просто неймовірно. І він натхненно працював усе життя. Ставився до свого таланту відповідально, він до всього ставився дуже серйозно. Ви навіть не уявляєте, який порядок панував у нього в кабінеті, у його нотах, у всіх робочих файлах. У всьому його житті – у будинку, у гаражі, де стояла машина – ідеальна організованість. Я завжди усміхався, коли бачив, як у його попільничці рівнесенько були складені недопалки – один до одного. І от у цьому був увесь він – педант».
«Їхнє кохання зі Світланою – це була передусім велика повага одне до одного. І цю повагу пронесли крізь усе життя. Вони не могли бути один без одного. Навіть коли ми з пані Світланою виїжджали в магазин, Ігор Дмитрович, щойно залишали подвір’я, телефонував: «Ви надовго?» Вони майже все життя були разом – буквально завжди, нерозлучно. Світлана була його музою, супутницею, з якою він пройшов увесь шлях і жодної миті не відпускав. І це відчувалося в усьому. Вони радилися між собою щодо кожної дрібниці: що купити, що запланувати, як краще зробити. Я такого ніде більше не бачив».
«У них бували гості – Ольга Сумська, Павло Зібров, Петро Мага. Я думаю, багато хто хотів би прийти до Ігоря Дмитровича, але він приймав не всіх. Він не любив «тусовок». До нього приходили лише ті, з ким йому було щиро цікаво. Не любив показних візитів, особливо від депутатів чи політиків. Бо добре розумів, навіщо вони приходять. Завжди казав: «Я – скромна людина». І саме в цій скромності – його справжня велич. Він жив без пафосу».
«У мене залишилося багато спільних відео. Якось ми з ним ходили другим поверхом його будинку, де висять концертні афіші – починаючи з 50-х років минулого століття. Я знімав усе на телефон, а він розповідав про пам’ятні події, згадував тих, з ким працював, корифеїв, яких уже немає. А тепер і сам пішов до них… Він дуже мужньо, хоча й важко, пережив окупацію. Те, що в його будинку жили російські солдати. Ви ж знаєте, вони, коли відступали, замінували житло. Але ці люди добре розуміли, в чиєму будинку перебувають: на стінах – фотографії, концертні афіші, два піаніно… На одному з інструментів вони навіть виклали в ряд його паперові нагороди. Вони бачили, у кого живуть. Ігор Дмитрович після цього майже не говорив про пережите. Він був із тих чоловіків, які не виносять емоції назовні, тримають усе в собі. Але я бачив, як йому болить. Особливо коли з фронту приходили невтішні новини – тоді іноді давав волю почуттям. Але завжди – стримано, без лайки. Він ніколи не дозволяв собі такого. Завжди тримав себе в рамках – це був справжній інтелігент. Його життя – це урок для всіх нас: як жити з честю, любити без пафосу, творити безкорисливо й залишатися вірним собі навіть у дуже важкі часи«.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з дружиною легендарного композитора Світланою Поклад – про Зеленського, дружбу з Кобзоном і замінований будинок під Києвом.
Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
