Народний артист України, поет і композитор Анатолій Матвійчук, чий хіт «НЛО» у буремних 90-х знав чи не кожен українець, вже рік живе у США, де активно займається творчістю і популяризує нашу культуру. При цьому планує повернутися в Україну, щоб зрозуміти – чи «потрібні сьогодні країні поети, коли понад усе їй потрібні бійці».
В інтерв’ю OBOZ.UA Анатолій Матвійчук розповів про цинізм та брехню колег по шоу-бізнесу щодо допомоги ЗСУ, назвав свого фаворита на Нацвідборі, який мав би представити Україну на Євробаченні 2025 замість Ziferblat, та порадив українським виконавцям не перекладати російськомовний репертуар. Він також розкрив приблизний розмір своєї пенсії та зізнався, скільки треба заробляти, щоб прожити у США.
– Анатолію Миколайовичу, як вам живеться в Америці?
– Я мешкаю і працюю у Сакраменто – столиці штату Каліфорнія. Тут надзвичайно конкурентне середовище для українців. Маю кілька творчих проєктів у колаборації з місцевими українськими музикантами і журналістами. Тут також живе і творить свою чудову програму «Час української пісні» Наталя Багмут. Ми написали з нею цілу низку пісень, які стали програмними і заголовними до пісенних міжконтинентальних фестивалів.
Також продовжую співпрацювати з багатьма колегами в Україні. Пишу і записую пісні. З режисеркою Надією Агеєвою-Швед виношуємо нові творчі проєкти – як поетичні, так і драматургічні.
А нещодавно в Сакраменто, в українській церкві «Джерело Життя», відбувся мій великий поетичний вечір. Активно співпрацюю з місцевою дитячою академією, де навчається чимало українців, шукаю і виховую таланти. Тут, у США, ти мусиш мати постійну роботу, тому що левову частку твоїх коштів постійно з’їдає оренда житла.
– Читала, що в США, як тільки виходиш з дому, одразу починаєш платити… Це правда?
– Ключове слово вашої фрази – «як тільки виходиш з дому». Але ти мусиш заплатити щонайменше 2-3 тисячі доларів щомісяця за житло (усміхається). Багато молодих людей, які приїхали сюди, винаймають будинки чи квартири з однією спальнею, однією вітальнею і живуть там учотирьох чи вшістьох. Продукти, одяг, тощо – це все мізер порівняно з оплатою житла, медичної страховки, патенту на професію, страхуванням авто.
Випадкові концерти чи виступи на фестивалях не вирішують проблем – вони не можуть покрити рівень щомісячних витрат. Тож історії про те, що артисти у США можуть заробити концертами великі гроші і допомагати Україні, – міф. Але, як казав один персонаж мого «Полустанку любові» – «не в грошах щастя».
Так, гроші – основа нашого існування. Але я вважаю, що це ганебно, коли бабуся змушена донатити на дрони з мізерної пенсії. У мене є вірш на цю тему. А як же держава, як олігархи, котрі позбавлені квартирної плати? Вони не платять за маєтки, вони не платять за землю. От хто має донатити і жертвувати! Чому щодня в рекламі кожної телевізійної програми просять донатити? Чому це переклали на плечі простих людей? Хіба ми не знаємо, яка допомога постійно декларується на міждержавному рівні! То куди ж ідуть ці кошти?
– До речі, про пенсію. Ваші колеги, Павло Зібров, Алла Кудлай та інші артисти, не задоволені розміром своєї пенсії. Ваша вас влаштовує?
– Моя пенсія трохи менша, ніж у Павла Зіброва (на момент запису інтерв’ю Павло Зібров отримував пенсію 7500 гривень. У квітні 2025 року її підвищили до 8400 грн. – Ред.) Звичайно, на сьогодні це не гроші. Але особисто я – аскет. Тому що моє дитинство було дуже бідним.
– Наскільки знаю, ви активно допомагаєте Україні зі США. При цьому багато українських артистів виїхали за кордон і лише створюють видимість залучення в життя Батьківщини…
– Сьогодні надзвичайно важливо підтримувати Україну. Я брав участь у різних акціях і зараз активно підтримую ті, що мають на меті збір коштів на лікування поранених, протезування, на медичні засоби.
Важливі також заходи, що інформують американців про ситуацію в Україні або виступають зі зверненнями до сенаторів і конгресменів США. Я регулярно беру участь у таких подіях у Вашингтоні, Чикаго, Сан-Франциско, Сакраменто. Тут, мені здається, є ключовий аспект – не дати західному світові споживання заснути в його ідеальних матеріальних і побутових умовах. Щоб світ розумів, що Україна зараз опинилася в епіцентрі страждань, що ми маємо справу зі страшним цинічним ворогом, який говорить одне, а робить інше. Він приховує свої справжні цілі і бажання – бути імперією, знищувати всіх, хто стоїть на його шляху. Він ніколи не зупиниться.
Та ми маємо бути на світлій стороні, нести Любов і Віру – це справжня місія артиста. Але коли хтось із колег розповідає, що відправляє в Україну сотні автомобілів чи сотні тисяч доларів, мені в це важко віриться. Як їм це вдається? Я знаю, що таке організувати концерт за кордоном. Це значно важче, ніж в Україні. Тут більшість українців переважно зайняті або елементарним виживанням, або побудовою власного бізнесу – і це забирає багато сил, часу і уваги.
Реальність західного світу дуже змінює людей – хороші люди стають ще кращими, а погані – значно гіршими. Бо тут не треба прикидатися. Ти такий, як ти є. Я це спостерігаю щоденно і можу навіть книжку писати про українців за кордоном, але це інша, велика тема. Загалом можу сказати одне: люди, які досягли економічної стабільності, все одно позбавлені дуже важливого в житті – рідної культури, постійного зв’язку з нею. У свідомості кожного звучить ностальгія за рідним краєм. Майже всі українці хочуть бути в Україні…
У США дуже потужні центри підтримки України. На півдні країни, для прикладу, життя українських емігрантів будується довкола духовних центрів, церков. Люди в Америці надзвичайно релігійні. У кожному місті – десятки і навіть сотні церков – реформістських, православних, католицьких. Щонеділі обов’язковим є відвідування церкви. Вона тут не тільки духовний центр, а й осередок культури чи центр психологічної допомоги, і вся комунікація відбувається через неї. Це справжній феномен тутешньої дійсності.
В Україні церкви давно не відіграють тієї ролі, яку мали б відігравати. І це теж проблема – якийсь агресивний, печерний атеїзм в Україні… Артисти мають бути духовними людьми, а не злими циніками.
– Один із таких артистів, що виїхали з України в розпал повномасштабної війни, – продюсер Потап. Ви слухали його інтерв’ю російському журналістові Павлові Дудю?
– Намагався, але не зміг. Я просто не вірю його словам, бо творчість Потапа говорить про нього значно більше. Я не знаю цинічнішого артиста в Україні. Причому він зробив цинізм своїм творчим кредо. Ви, мабуть, чули його «шедеври» «Малібу» чи «Волонтерка»? Тут нічого не треба пояснювати.
У нас із ним був колись мікроінцидент. Я зачепив якось його в мережі віршем про те, що я в житті щось проґавив, бо вчасно не зняв штани десь на сцені. Прізвища його я, звичайно, не називав. Але він швидко відповів мені зневажливим «віршиком». Та суть не в цьому, а в іншому – людина довгий час «знімала пінку» з люмпенів і маргіналів, які не мають жодних принципів, у яких в житті лише два критерії: «прикольно» і «відстій». Добре, що українці потроху зростають у своєму розумінні культури…
– Українська культура зараз на такій висоті, як ніколи раніше. Погоджуєтесь?
– На певному етапі незалежності ми віддали абсолютно без бою наш інформаційний простір, який лежить в основі успішності будь-якої країни. Сьогодні кожен із наших олігархів володіє двома-трьома потужними каналами, і коли вони зустрічаються, я думаю, то обговорюють проблеми: як зберегти статки, свій вплив, як отримати статус-кво в країні, щоб нічого в них не змінилось.
У нас немає культурно-освітнього телебачення, яке вчить людей хороших навичок і вчинків, розповідає про світ. У нас свої тренди – імідж розв’язаності, брутальності та хамовитості. Повна відсутність моральних критеріїв. Раніше все було тільки про гроші, владу і зірок, тепер основна тема – війна і ненависть до ворога. Це знецінило таку потужну в культурному сенсі країну, яка створила понад пів мільйона народних пісень, має чудових митців!
Зате ми навчилися малювати класиків такими собі хіпстерами і вважаємо це великим досягненням. Мовляв, популяризуємо їхні імена серед молоді. Та ні, нічого ми не популяризуємо, бо ставити їх на рівень рок-ідолів, які сьогодні є, а завтра нема, це значить заради людської тимчасової цікавості кинути в «топку сьогодення» всі наші славетні імена.
Коли я працював у Київському університеті культури і мистецтв у Михайла Поплавського, то запитував у студентів: «Кого ви знаєте з народних артистів?» Тоді, п’ять років тому, студенти не знали ні Яремчука, ні Зінкевича, ні Гнатюка, ні Мозгового. І це мене вражало! Я не уявляв, про що говорити з цими людьми.
Наша країна ніби їде по умовних рейках: рейки виймаємо позаду себе, щоб поставити їх попереду. І за нами утворюється пустка. Це трагедія суспільства. Я в цьому плані великий песиміст…
– Андрій Капраль в інтерв’ю OBOZ.UA розповідав, що йому пропонували гроші за підтримку різних політичних діячів. Чи надходили такі пропозиції вам?
– Це звичайна практика взаємодії політиків і артистів. Змінюються лише форми цієї взаємодії. Але незмінно використовуються «агенти впливу». Ми зробили артиста популярним – тепер артист має віддячити нам (політикам, олігархам). Артисти з високим рівнем популярності диктують великі ціни, не розуміючи, що це форма особливої матеріальної залежності.
Нікого не звинувачую в українській естраді, бо і сам не святий. Але жодного разу я не зробив нічого такого, за що мені було б сьогодні дуже соромно. Тому що я не торгував своїми поглядами і не брав гроші одночасно і з лівих, і з правих, а потім з телеекрану не стверджував, що все це має бути «стріляне і пи…не». Навіть кримінальний світ живе за «поняттями». Має бути якийсь внутрішній моральний кодекс.
– Для мене стало відкриттям, що ви є автором понад 500 пісень різним виконавцям. З ким зараз підтримуєте стосунки?
– Написаних мною пісень значно більше. Деякі вже залишились в історії. Зокрема, «Мелодія для двох сердець», «Друзі мої», «Кленова балада», яку вважають пророчою, «Сивий музикант»… Навіть те ж «НЛО», яким мене сьогодні тролять. Але ви спробуйте написати таку пісню, яка без жодних ротацій живе в народі вже понад 30 років! А ще маю чудову пісню «Красива жінка незаміжня». З її виконавицею, Аллою Кудлай, у нас досі дуже теплі стосунки, я написав для неї чимало пісень. Як і для Віталія Білоножка.
Мені дорікають, що я колись працював з російськими артистами Ларисою Доліною, Іриною Понаровською, Валерієм Леонтьєвим. Але ж це було в Радянському Союзі! А хтось і зараз орієнтований туди ж. І тільки чекає команди…
– Як ви ставитесь до того, що багато артистів перекладають свої пісні з російської на українську?
– У культурному сенсі це жодним чином не збагачує українську культуру. Це всього лише калька – дух «русского міра» переносять в Україну. Не треба нам тягнути те, що зроблено неприродним шляхом і є прихованим елементом пропаганди та продовженням інформаційної війни!
Якби від мене щось залежало, я відкрив би інформаційний простір для багатьох артистів з українським менталітетом. Що таке менталітет? Важко пояснити. Він у системі цінностей, в ієрархії особистостей. У ставленні до українських традицій, мистецької спадщини. Є речі, святі для українця. Не можна, наприклад, брати класичний твір Шевченка і Лисенка і переспівувати їх на сучасний манер, прикриваючи це благородною метою наблизити класику до молоді. Для початку треба вникнути в цю класику, відчути її душею. Не переспівувати те, що є справжнім артефактом для всього народу. Інакше це схоже на пиляння гілки, на якій сидиш…
Я намагаюся нікого не засуджувати. Але є речі, про які треба говорити, особливо якщо вони стосуються цілого покоління артистів. Тому що вони навіть не усвідомлюють, що є «агентами впливу». Важливо, аби вони були особистостями і ними не маніпулювали якісь ляльководи.
Те, що вони так легко «перевзулися», багато про що говорить. Завтра їм скажуть співати китайською – вони залюбки це зроблять, бо вчора співали російською. Так працює механізм системи: щоб не втрачати цих артистів, треба було просто адаптувати їх до нових умов. Тут, як кажуть, нічого особистого – просто бізнес.
Якось один режисер із українського шоу-бізнесу, який називає себе постмодерністом, сказав: «От ви пишаєтеся зразками культури, любите традицію, орієнтуєтесь на класичні зразки. Так оце все класичне мистецтво і вас отаких треба зібрати разом і спалити, тому що нашому поколінню це не потрібно». От такий досвід спілкування з молодим даруванням…
– Одна з ваших улюблених тем – це Євробачення. Минулий Нацвідбір ви назвали культурною деградацією. Що думаєте про цьогорічного кандидата від України – Ziferblat?
– Євробачення – це так званий європейський культурний проєкт, що містить у собі чимало всіляких геополітичних і гендерних питань, якими маніпулює цей конкурс. Якщо відповім чесно на запитання, то знову проти себе багатьох людей налаштую (сміється). Втім, я уже й так багато наговорив… Хайп, який був здійнятий довкола гурту, не вартий цих хлопців. Як не варта того хайпу була, наприклад, Klavdia Petrivna, котра також є чиїмось комерційним проєктом. Завжди на музиці хтось в Україні заробляє.
– А Fiїnka також не сподобалась?
– Fiїnka сподобалась, вона самобутня і національна! Гадаю, етнічні українці всі були за неї, але вона, на жаль, не пройшла. На мою думку, ця виконавиця була найкращою кандидаткою Нацвідбору. Вона трохи гротескна, але насправді це те, чим нині є наша культура.
– Як ви як колишній викладач можете прокоментувати скандали в університетах, де ваших колег звинуватили в сексуальних домаганнях та харасменті?
– Це чомусь відбувається постійно. Коли починаються такі історії, штучно підтасовуються якісь факти, бо йде боротьба за місце під сонцем за допомогою інформаційних інструментів. Комусь набрид Поплавський у кріслі ректора, значить, хтось мітить на його місце. Яким би він не був у житті, але такі програми, як «Українська пісня року», «День матері», «Шевченківські дні», «Крок до зірок» – це було чудово! Але як тільки на Перший національний канал прийшов Давід Аласанія, він наступного ж дня закрив всі ці проєкти і сказав, що пишається тим, що зробив.
– У вас є такі рядки: «Ще буде вдосталь різних справ, ще час слідів моїх не витер. Я сам собі вітрило й вітер. Я виграв більше, ніж програв». Пане Анатолію, ви відчуваєте себе достатньо реалізованим в Україні? Чи плануєте повертатися на Батьківщину?
– Можна сказати, що ментально я нікуди й не виїжджав, бо щодня «зав’язаний» на Україні. Але у США я здобуваю безцінний досвід, який сподіваюсь використати вдома. Так, я хочу відчути, наскільки ще можу бути корисним Україні. Процитую сам себе ж: «Чи потрібні сьогодні країні поети? Коли понад усе їй потрібні бійці»…
Усі проєкти, які ми робили останнім часом з колегами, відбувалися практично в інформаційному вакуумі. Хоча заслуговували більшого – я це кажу без зайвої скромності. В Україні ми зробили кілька поетично-музичних вистав, у яких був задіяний, зокрема, народний артист України, Герой України Анатолій Паламаренко. Як на мене, абсолютний взірець майстра слова! Як він читав мою поезію – це просто насолода була! Але нічого так і не потрапило в поле зору телеканалів, хоча були в нас чудові відеоверсії.
Але від митців нічого тепер не залежить. Усім керують інші люди. Та й час такий, що всі відвикли від серйозних речей. Така у нас зараз країна – пошматована, пограбована і зґвалтована. Але й це потрібно пережити – і повертатися до власних джерел.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю з музичним продюсером Миколою Кучерявим – про Євробачення-2022, поїздки на фронт і гостре запитання Леоніду Кравчуку: «Люди вмирали за свою землю, а ми не можемо сказати про «Азовсталь»?»
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з відомою письменницею Богданою Матіяш – про комплекс меншовартості, книги під час війни і невидиму проблему російськомовних: «У XX столітті українець – це мертвий українець»
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!