Сім`я після загибелі синів
Це інтерв’ю з жінкою непростої долі, яка втратила на війні росії з Україною двох синів – Юрія, 2000 року народження, десантника ЗСУ, та Павла, 2003 року народження, солдата ЗСУ, нагороджених орденами за мужність III ступеня (посмертно). Мамою, яка знайшла в собі сили жити далі…
Вона – Людмила Трубій – багатодітна мама, яка народила і сама виховала шістьох дітей: трьох синів – Василя, Юрія та Павла і трьох доньок — Карину, Машу та Вероніку.
Скажу відверто: готуючись до зустрічі з Людмилою, я не знала, з чого почну розмову. Попри те, що ми – колеги, разом працювали в галузі культури, співали в одному колективі, було боязко лізти в душу. Але, як виявилось, марно. Бо на моє перше запитання, чи потрібні такі інтерв’ю матерям загиблих та тим, хто чекає рідних з війни, я почула відповідь без роздумів: «Так, дуже».
- Людо, я знаю, що Ви не місцева, звідки приїхали в Романів?
- Я сама з Тернопільської області, з родини інтелігентів. Батько – Петро Аркадійович – військовий офіцер, а мама – Ольга Миколаївна – вчителька. На Тернопільщину ми приїхали з Німеччини, де служив мій тато. А тут, на Романівщині, я вийшла заміж і була в невістках у Врублівці. З чоловіком жили дуже добре, можна сказати, душа в душу. Народили трьох синів, і коли найменшому було 10 місяців, чоловік загинув. З його ріднею ми не зійшлись характерами, тож разом із синами переїхали до Романова, де й народились мої три доньки.
- Ви одна в батьків?
- Ні, маю ще старшу сестру Ірину, яка живе в Києві і підтримує мене завжди і у всьому.
- А як батьки ставляться до того, що Ви стали багатодітною мамою?
- Ой (сміється)! Мої батьки взагалі покладали на мене великі надії. Тато пророкував мені долю дружини військового лейтенанта. Але я не виправдала його сподівань і закохалась в простого робітника, поїхавши за ним в село! Коли народила першого синочка, другого, третього, казали: «Людо, зупинись!». Та згодом прийняли все, як є, ба більше – пишаються цим фактом. А ще більше пишаються своїми онуками. Мій тато, як я вже казала, був військовим, тож він гордиться тим, що два його онука стали на захист України і продовжили його професійний шлях.
- Людо, а як так сталось, що і Павло, і Юрій стали військовими?
- Павло ще в підлітковому віці прийняв для себе тверде рішення стати або вчителем фізкультури, або військовим. Ще з дитинства вони з Юрою щовечора, незважаючи на втому і зайнятість, йшли на стадіон займатись спортом. Василь натомість був домашнім хлопцем, маминим помічником, більше любив комп’ютер, аніж спорт.
А ще Павло дуже цікавився історією України, знав її досконало і був справжнім патріотом. Тож вступивши до Житомирського військового інституту ім. С. П. Корольова, був дуже щасливим, тож і я раділа його успіхам.
Юрі прийшла повістка на строкову службу, але він вирішив підписати контракт, з яким прийшов у військкомат і потрапив до 95-ї бригади. Згодом за власним бажанням він перейшов до 13-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ї бригади.
Я розуміла, що війна – це небезпека і намагалась його відмовити, але він був занадто принциповим у своєму рішенні. Я виховала справжніх чоловіків. Вони мені так і сказали: «А хто, як не ми?»
В той день я мала погані передчуття, серце билось по-іншому. Павло зателефонував і сказав, що їх відправляють боронити Київ. Я пам’ятаю свої відчуття при розмові з ним, він говорив зі мною так, ніби прощався.
- Павлик боявся?
- Павлик не боявся, навпаки – заспокоював мене. Він казав: «Я знаю, заради чого я тут: за тебе, мамо, за сестер і братів, за свою дівчину і за свою Україну!»
- Людо, Ви одразу дізнались, що Паши не стало, що він загинув?
- Ні. Про те, що був жорстокий бій і серед поранених дітей є мій Павлик, я прочитала в батьківському інститутському чаті (це був чат тих батьків, чиїх дітей відправили боронити Київщину). Мені написали, що його відправили до військового шпиталю і дали контакти операційного хірурга, який і повідомив мені про смерть сина.
- Я знаю, що Ваш Павло загинув у спробі врятувати свого командира. Це правда?
Павло Трубій
- Так. Це правда. Так сталось, що їхній командир був поранений внаслідок мінометного пострілу і передав по рації своїм бійцям, щоб ті залишались на місці і в жодному разі не бігли в його напрямку. Але молодечий запал і неймовірна мотивація спрацювали проти. 12 молодих курсантів кинулись рятувати свого командира. Проте черговим ворожим пострілом було вбито командира і одного лейтенанта, а всіх 12 бійців поранено. Поранення Павлика було несумісне з життям.
- Яким був Ваш Павлик?
- За характером – бунтар. Та разом з тим він був дуже спостережливим. Постійно спостерігав за мною, за моїми словами, діями. Він казав мені: «Ти знаєш, мамо, все, що ти робиш, воно реально працює. Ти правильно живеш.»
- А як Ви дізнались про смерть Юри?
- Юра воював у Харківській області, під Ізюмом, а загинув при зачистці села Кам’янка. ЗСУ тоді намагались звільнити село від окупантів, але в ході операції наші хлопці наткнулась на ворожі танки. Юру, який відстрілювався гранатометом, вбило танковим снарядом. Від потужного пострілу його засипало землею, і побратими не змогли його дістати. Тоді на тому полі бою залишився не лише мій син, там полягло багато молодих і відважних дітей. Їх всіх перевели в статус зниклих безвісти на цілих пів року. Вже після звільнення тієї території Юру знайшли там, де його й залишили хлопці… а потім провели експертизу ДНК і встановили факт смерті мого синочка. Я не хотіла в це вірити до останнього. Я сподівалась, але намарно.
Юра був мені найкращим другом. Ми могли годинами розмовляти на різні теми. Мені дуже його не вистачає.
Юрій Трубій
- Як ви справляєтесь зі своїм болем і горем?
- Мої сини робили свою справу честі, а я постійно стояла у молитві і стояла не сама. Я є прихожанкою церкви «Заповіт Ісуса Христа», де ми є однією сім’єю та підтримкою один для одного. Ми молились і продовжуємо просити Бога про захист України і наших дітей. Мої власні діти теж зростали при цій церкві. Вони постійно відпочивали в християнських таборах, ми завжди разом молилися, вчили біблію, і я знаю, що вклала в них. Всі вони мають добре серце, тож я знаю, куди пішли два моїх сини: вони зараз з Богом. І тільки ця думка мене тримає. Я вірю, що ми з ними зустрінемось, і я живу цією зустріччю, але не поспішаю, бо спершу потрібно поставити на ноги доньок.
- Невже лише церковна сім’я і віра в Бога є Вашими ліками від горя?
- Моїм натхненням на життя є мої діти, Бог і музика. Мій старший син Василь – мій порадник, друг, господар в домі. А три доньки завжди обіймають, цілують, допомагають по господарству. Знаєте, коли я дізналась про загибель синів, я дуже важко переживала. Я не могла їсти, а часом – і жити. Та діти силоміць годували, розмовляли зі мною, підтримували… Хоча й самі дуже важко перенесли цю втрату. Всі вони між собою дуже дружні. Вони ж змалечку разом: спільні іграшки, ігровий майданчик, одна на всіх мама. А головне – я виховувала їх в любові один до одного, тому загибель братів – невиліковна рана на все життя. Хіба я маю право опустити руки, перетворити їхнє життя на пекло, не дати їм відчувати щастя? Ні, я маю жити далі повноцінним життям, бо діти щасливі, коли щаслива їхня мама.
А ще, як я вже сказала, мене тримає музика, пісня і мій вокальний голос. Я люблю співати і вважаю, що не маю права припинити дарувати людям свій талант. Адже це – Божий дар. Разом з тим я знаю, що багато людей засуджує мене за те, що співаю на сцені.
Одного разу, вже після смерті моїх синів, я зустріла Ірину Савчук, вона працює режисеркою в Будинку культури. Вона мене обійняла і сказала: «Тільки не замовкай, співай далі». І тоді я зрозуміла, що це Бог через Ірину промовив мені свою волю, адже він знає, що я і пісня – нероздільні, і якщо я замовкну, то перестану існувати. Тому я співала, співаю і буду співати! Я співаю на сцені, в церкві, наодинці, співаю плачучи, радіючи, сумуючи і сміючись. Я виспівую все своє горе назовні, щоб воно не розірвало мене зсередини. І мені байдуже, що на це скажуть люди.
- Людо, про що мріють Ваші дітки?
- В кожного є якась своя власна мрія. Але була в них ще одна спільна. Вони казали: «Мамо, коли ми виростем, побудуємо тобі гарний, просторий будинок, щоб місця вистачило на всіх. Приведем тобі невісток і зятів, город засадим і будемо все робити самі, а ти тільки відпочиватимеш!». Тож я зараз роблю ремонт нашого маленького, тісного будиночку, створюючи у ньому простір для всіх. Люди запитують, навіщо я роблю ремонт, латаючи старий дім, коли можна купити новий. Але для мене є принциповим той факт, що в ньому виросли Юра і Павлик, і все тут про них нагадує.
- Яке перше серйозне запитання поставили Вам діти?
- Пам’ятаю добре запитання від Павлика. Він дуже любив Україну і, повторюю, вивчав і знав її історію набагато краще за мене і багатьох дорослих. Він був справжнім патріотом своєї держави, тож знаючи, що за походженням я – росіянка, якось запитав: «Мамо, що для тебе Україна? Чи любиш ти її так, як я?». Мене не здивувало це запитання, бо, мабуть, я його від нього чекала. Звичайно, я люблю Україну! Я тут виросла, народила дітей, пустила коріння. Я пишаюсь тим, що є громадянкою України! І мушу зауважити, що якраз мої діти і навчили мене так її любити.
- Людо, ні для кого не секрет, що Ви багато донатите. Скажіть, будь ласка, що для Вас ця допомога?
- Мої донати – це безумовна віра в нашу перемогу! В це вірили мої сини. Вони за це віддали своє життя, в цих донатах вони ще досі в строю, знищуючи ворога і очищаючи нашу землю від погані заради кращого майбутнього. Я вірю в перемогу України. Я за це щодень молюсь. Молюсь за тих, хто воює, за тих, хто в полоні, за поранених і безвісти зниклих, за їхні сім’ї. Україна переможе!
- Як Ви вважаєте, на війну мають брати лише мотивованих?
- Звичайно. А тих, які не мотивовані, мають мотивувати. Бояться всі, і патріоти теж не зі сталі. Всі хочуть жити біля своїх родин, але мотивація – це і є любов до Батьківщини. Саме тому рішення моїх синів стати на захист України було твердим і непорушним, і я його поважаю.
Мій батько, тепер військовий офіцер у відставці, сказав мені: «Я тобою пишаюсь, доню. Ти все у своєму житті робиш вірно. Ти виховала найкращих дітей та онуків для мене. Дякую тобі!».
Післямова
Під час нашої розмови з Людою мої очі кілька разів наповнювались слізьми, і я не могла це приховувати. Натомість Люда – як скеля: була непорушною у своїх емоціях. Вона часто усміхалась, а коли було боляче, то просто опускала очі… Я відчувала, що їй боліло і болить. Я вперше бачу таку неймовірну силу жінки, мами і просто Людини.
Альона Лободзінська
