У світі музики Боб Ділан – культовий музикант, поет, письменник, актор і художник – справедливо вважається першим після Бога. Він найзначніша постать в американській (фольк та рок) музиці 60–70-х років, автор безсмертних хітів та лідер, нехай і негласний, антивоєнного руху Америки. Коріння сім’ї Боба Ділана треба шукати на українській землі, а точніше – у місті на березі Чорного моря.
Онук емігрантів з Одеси
Боб Ділан – він же Роберт Аллен Циммерман, як звали його при народженні й у перші роки життя – народився в США, в портовому місті Дулут у штаті Міннесота. Його бабуся та дідусь по лінії батька, Зігман та Ганна Циммермани, емігрували до Америки з Одеси, рятуючись від єврейських погромів, а батьки матері, Бен і Флоренс Стоуни, приїхали в країну рівних можливостей з литовських земель. Батько майбутньої зірки Абрам Циммерман володів невеликим магазином, мати Беатріс була домогосподаркою – Боб-Роберт має молодшого брата Давида. Після того як батько захворів на поліомієліт і став інвалідом, сім’я переїхала до бабусі й дідуся з боку матері, в місто Хіббінг, де Ділан-Циммерман жив до повноліття.
Музикою він захоплювався з раннього дитинства, віддаючи перевагу спочатку блюзу та кантрі, а потім рок-н-ролу. Під час навчання у школі організував кілька музичних гуртів, які виступали на святах і конкурсах для учнів. Композиції, які вони виконували, Роберт слухав по радіо, слова записував, а музику відтворював на слух. Під час навчання в університеті Міннеаполіса Ділан почав виступати у невеликих фольк-клубах, де мав велику популярність.
«Скільки разів у небо мають бути запущені ядра, перш ніж їх заборонять назавжди?»
Коли музикантові виповнилося 19 років, він переїхав до Нью-Йорка, де, несподівано для себе, потрапив у вир революційних – у політичному значенні слова – подій. Його пісні того часу присвячені як потребі боротьби проти соціальної нерівності («The Ballad of Donald White»), так і боротьбі з расизмом («The Death of Emmett Till»: у ній він розповів про смерть 14-річного чорношкірого підлітка, якого лінчували через те, що він, приїхавши на Південь країни з Чикаго, нахамив білій продавчині). Найчастіше у своїх творах Ділан сходив до високої філософії, за допомогою якої він намагався знайти відповіді на запитання, які люди ставлять собі стільки, скільки існує людство. Вони – як у пісні «Blowinі’ in the Wind» – були пов’язані не тільки з відсутністю прав і свобод, але й з антивоєнною тематикою, пов’язаною з війною у В’єтнамі: «Скільки доріг має пройти людина, перш ніж вона стане людиною?», «Скільки разів у небо мають бути запущені ядра, перш ніж їх заборонять назавжди?», «Скільки потрібно смертей, щоб людина зрозуміла: їх занадто багато?» При цьому в соціальних та політичних процесах, які викликали його невдоволення, Ділан ніколи не називав імен конкретних людей, справедливо вважаючи, що в різні часи вони можуть бути різними. «Відповідь знає лише вітер», – відповідав він рядком із приспіву своєї пісні тим, хто вимагав від нього конкретики.
«Я не пишу протестних пісень»
Попри те, що у 60-х роках ХХ століття антивоєнні та антирасистські – бунтарські – настрої були невіддільною частиною світогляду молоді, Ділан, який став для неї іконою, відмовлявся від негласного титулу «співака протесту». «Я не пишу протестних пісень – сказав він, передуючи першому виконанню «Blowinі’ in the Wind» у невеликому клубі в кварталі Грінвіч-Віллідж на Мангеттені. І це було правдою: музикант відмежовувався від конкретних подій, зводячи їх до абстрактного – філософського – ступеня, завдяки чому в наші дні його композиції так само актуальні, як і шістдесят років тому. Тоді ж, у 1962 році, «Blowinі in the Wind» усього за рік зробила Ділана культовим виконавцем.
Час минав, приводи для написання пісень Ділана змінювалися, а їхня бунтарська спрямованість – ні: події на Кубі, утиск в Америці темношкірих студентів і, нарешті, загроза ядерної війни та боротьба за роззброєння. Музикант – як барометр – чітко вловлював настрої у суспільстві та відображав їх у своїх композиціях. Критикиня Джанет Маслін назвала Ділана «голосом покоління», можна сказати, що цей статус був офіційно закріплений за музикантом у липні 1963 року, коли Піт Сігер запросив його взяти участь у своєму фольк-фестивалі у Ньюпорті, де його визнали лідером цього музичного спрямування.
«Юдо!»
Ось тільки у самого Діана цей негласний титул почав викликати відторгнення – його стискали будь-які обмеження, тому він часто від нього зрікався. «Голос покоління відмовляється бути голосом покоління», – писали про нього журналісти. Однак і цього разу його вчинки виявлялися бунтарськими, оскільки він протестував проти того, за що боровся раніше. Наступного дня після того, як у Далласі було вбито президента Джона Кеннеді, Ділан відкрив свій черговий концерт піснею «The Times They Are a-Changin» («Часи змінюються»). Буквально за кілька днів, виступаючи на церемонії вручення премії Національного комітету з цивільних прав, улаштував справжній скандал. Членів самого комітету, які – як на підбір – були поважного віку, він обізвав «полисілими стариганями», а також сказав, що в убивці Кеннеді – Лі Харві Освальді – він бачить як себе, так і будь-якого іншого американця. Згодом він виправдовував свій вчинок тим, що був нетверезий, але вимовлені ним слова вирвати з хроніки новин нікому не вдалося.
Публіка, яка звикла бачити в Ділані борця за всілякі свободи, розгубилася, коли ж у 1965 році на фольк-фестивалі в Ньюпорті він зіграв електричний бенд, йому в провину поставили той факт, що він зрадив не лише свої суспільні переконання, а й пісні протесту, а також власне фольк – музичну течію, яка його прославила. За кілька місяців на іншому фестивалі, в Манчестері, публіка кричала йому: «Юдо!» Згодом з’ясувалося, що така реакція слухачів була не спонтанною, а добре організованою прокомуністичними організаціями, але Ділан тяжко переживав те, що сталося.
«Достукатися до небес»
Електричний бенд був не останнім музичним експериментом Ділана, якому було тісно в межах однієї течії, тому від фольку він перейшов до року, а потім об’єднав їх в єдине ціле. Втім, як і будь-яку іншу творчу людину, це не вберегло його від кризи, яку він пережив у 70-ті роки. У той час Ділан, за його словами, не зовсім розумів, куди йому рухатися далі, що не заважало йому випускати нові альбоми й написати одну з найкращих своїх пісень – «Knockin ‘on Heaver’ Door» («Достукатися до небес»). Уперше вона пролунала у фільмі «Пет Геррет і Біллі Кід», де музикант зіграв одну з ролей, а за двадцять чотири роки стала саундтреком драми Томаса Яна з аналогічною назвою. Музику Боба Ділана також можна почути в таких картинах як «Не дивись назад», «Великий Лебовський», «Хранителі», «Нью-Йоркські історії», «Мій хлопець – псих». Криза Ділана завершилася новим творчим підйомом, піком якого став його тур США, що виявився комерційно найуспішнішим за всю історію рок-музики.
Перший музикант, удостоєний Нобелівської премії з літератури
Боб Ділан – один із найтитулованіших музикантів нашого часу. У рейтингу «Герої та кумири ХХ століття» його назвали «видатним поетом і безжальним соціальним критиком», він посів перше місце у списку «100 найбільших авторів пісень усіх часів та народів» за версією журналу Rolling Stone, журнал Blender визнав його першим у рейтингу «50 рок-геніїв», він також посідає перші місця у списках «100 найвпливовіших людей ХХ століття», «100 найкращих голосів в історії», а до рейтингу «500 найбільших альбомів усіх часів» внесено одинадцять його платівок. Барак Обама вручив йому «Президентську медаль свободи», у 2008 році він отримав Пулітцерівську премію «За вплив на попмузику, культуру та поетичність текстів», а 2016-го Ділан став першим музикантом, який здобув Нобелівську премію з літератури.
Два шлюби та шестеро дітей
Сьогодні музикант, якому 24 травня виповнюється 83 роки, мешкає у своєму будинку, розташованому на мисі Пойнт Дам у Малібу, в штаті Каліфорнія. У Боба Ділана шестеро дітей: четверо з них – Джессі, Анна, Сем та Джейкоб – народжені у шлюбі із Сарою Ділан, також він удочерив її дитину – дочку Марію – від попереднього шлюбу, а також Дезіре, яку в таємниці від усіх народила йому його бек-вокалістка Керолайн Денніс. Загалом Ділан був одружений усього двічі, що не заважало йому заводити численні – та серйозні – романи (недаремно його ідеалом довго залишався Сальвадор Далі, який у 79 років одружився з 35-річною красунею-моделлю), зараз же він самотній – у всякому разі офіційно.
