Народна артистка України Ольга Комановська під час вистави «Гуцулка Ксеня» на сцені Івано-Франківського драмтеатру стала справжньою зіркою вечора, звернувшись до глядачів. Вона настільки майстерно перетворила звичайну ситуацію на імпровізований номер, що вмить набула неочікуваної популярності.
В ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA акторка пригадала хейт та переслідування від фанатів, зізналась, з ким із колег у неї найбільша близькість, та відкрила секрет, кому найбільше завдячує своїй професії. Також Ольга Комановська розповіла про майбутній проєкт та пояснила, чому не проміняє рідний драмтеатр навіть на Бродвей.
– Ольго, відео з вашої імпровізації під час вистави набрало шалених переглядів! 20 років на сцені, а слава прийшла тоді, коли ви її найменше чекали?
– Я вам розкажу, як це відбулося! (сміється). За сценарієм я маю спокусити головного героя, щоб він розлюбив гуцулку Ксеню та щоб вона побачила, що її зраджують. За це мені заплатили гроші. Значить, я кладу його руки собі на груди, він позаду мене, ми в розпалі, і мої слова це: «Щось так мене розриває зсередини!». У цей момент проходять глядачі, і я натомість видаю: «Щось так довго ви ходите!» (сміється). Хотілося і розсмішити, і не образити, і зробити зауваження – тому так «вистрілило», що й сама не очікувала! Вирвалася з мене оця Зюзя, оця акторка, не витримала лихої долі!
Мій партнер Микола Сливчук і близько не сподівався такого. Я не бачила його реакції, але відчувала, що він сміється, хоча сама до останнього стримувалась. Ви ж бачили на відео! Та через дві секунди я вже повернулася назад до образу і закінчила свою сцену. Тому було дивно читати хейт, що, мовляв, «з образу вийшла», адже глядачам саме цей момент дуже сподобався, бо вони побачили справжність!
До речі, той чоловік написав мені в TikTok з проханням вибачити їм, мовляв, дитина їсти хотіла. На що я йому відповіла: «Зате ми зараз із вами у всіх пабліках!». Та все ж закликала його так більше не робити.
– З власного досвіду скажу, що у португальських театрах взагалі заборонено заходити на виставу, якщо запізнилися на понад п’ять хвилин, навіть якщо це після антракту. Окрім цього, не можна вживати алкогольні напої, приносити з собою їжу та робити відео- чи фотозйомку. Ви б хотіли, щоб такі правила запровадили в українських театрах? Чи навпаки, як казав під час вистави «Гуцульське весілє» актор Олексій Гнатковський: «Ми всі тут рідня»?
– З одного боку, це дуже правильно, такі правила «виховували» б глядача. Але з іншого, я б, напевно, це все якось об’єднала. Можливо, люди, що запізнилися, заходили б і сідали тихенько позаду, тобто не перед глядачами та акторами.
Взагалі я б відбирала телефони на вході, але знову ж таки – це робить рекламу театру. Ми зараз живемо у світі інтернету, тому нормально, коли люди тішаться і знімають, що вони на виставі.
Під час вистав, коли комусь телефонували, Олексій Гнатковський казав фразу: «Та відповідьте вже нарешті! Можливо, саме цей дзвінок наблизить нас до перемоги!». Я теж цю фразу говорила, навіть не знаючи, що це його слова. Напевно, у нас вже все в крові!
– З ким із своїх колег відчуваєте особливо близькі у професійному плані стосунки? Коли, як то кажуть, розумієш людину з півслова?
– Мене дуже розуміє Ростислав Держипільський (директор та художній керівник театру), це однозначно. Він бере мене у свої роботи, довіряє, і це дуже цінно. Звісно, що він суворий, якщо щось не так, але в нас виходить дуже класний тандем. Окрім цього, Ростислав знає, що я дуже вимоглива до себе.
У фільмі режисера Тараса Химича «Жива», де він був моїм партнером, ми почали відкриватися одне одному як люди, знаходити між собою спільні точки дотику. Хоча у нас ніколи не було такої «хімії», як у чоловіка до жінки, незважаючи на те, що Ростислав привабливий чоловік (усміхається).
Як партнер – це актор Олексій Гнатковський, тому що ми сходимося в гуморі, а у виставі «Модільяні» граємо пару. Я знаю, що він завжди може мене підстрахувати, якщо десь забула слово, чи вдало «підколоти» на сцені. Хоча цим не можна зловживати, бо може «вистрілити», як у BBC чи на OBOZ.UA (сміється).
– Чому ви поїхали вступати саме до Дніпровського театрально-художнього коледжу? Чи доводилося там переходити на російську мову?
– Мені було 16 років, коли я приїхала до Дніпра на навчання. Справа в тому, що мене направили туди від нашого драмтеатру. На той час це вважалась дуже крута школа, прирівнювалась до московських, аби їм добре було! Я навіть думала там залишатися, бо мене хотіли пробувати в одному театрі. Але все ж я повернулася, бо мене чекали тут.
У середині 90-х, коли заснували «Територію А», масово відбувся перехід на українську мову. Тоді вона стала модною, мої однокурсники почали переходити на рідну мову в побуті. Я була приємно шокована, мене тішила їхня завзятість, хоч вона й звучало дещо нарочито.
Я спілкувалася літературною російською мовою там, бо ж ми добре її вивчали у школі. Тому нехай не кажуть, що на заході України не вчили російської! Нас так виховували, що все найкраще – це російське. Таким був час, і на цьому я виросла. Нам роками насаджували російську культуру, і тоді я сприймала це як належне.
Тому, звісно, коли приїхала до тодішнього Дніпропетровська, розмовляла російською. Але сьогодні Дніпро (назва міста після декомунізації) активно переходить на українську.
– Учасник відомого гурту 90-х «Аква Віта» Ігор Балан висловив думку, що багато проблем Україна могла б уникнути, якби була двомовною державою.
– Російську мову однозначно не можна робити другою державною, бо ми знову повернемось до «русского міра».
– Коли вас запитали, що б ви обрали: Бродвей у Нью-Йорку чи сцену в Івано-Франківському драмтеатрі, ви відповіли, що драмтеатр. Не кожна акторка дасть таку патріотичну відповідь.
– Мене ще питали, чи я б не переїхала до Києва, адже там більше можливостей (усміхається). То я завжди відповідаю: «Ви що?! Я працюю в найкращому театрі! Він на такому рівні! А на зйомки можна просто їздити в столицю!»
– Ви були співрежисеркою у фільмі «Ти все зрозумієш колись» зі своїм чоловіком Родіоном Волковим. Як вам працювалося разом?
– У нас склався чудовий творчий тандем! Як автори ми доповнюємо одне одного. Родіон більш практичний, логічний, раціональний, часто виступає продюсером і драматургом, натомість я посилюю історію емоцією, любов’ю, жіночим поглядом, обожнюю працювати з акторами. Насправді нас складно розділити у роботі над нашим фільмом – все органічно і все переплетено. Він мені говорить базу, а я її наче доповнюю (усміхається).
– Чула, що разом із командою ГО «МІФ» запускаєте в Івано-Франківську міжнародний камерний кінофестиваль. Розкажіть детальніше про проєкт.
– 15 листопада в Івано-Франківську народиться наша маленька дитинка – MYTH: Social Impact Award. Це міжнародний кінофестиваль, присвячений гострим соціальним темам, із фокусом на війні та нашому житті в ній.
Складно переоцінити вклад української креативної спільноти, що з 2022 року висвітлює війну на кожному публічному майданчику у світі і бореться за розум та серце глядача. Кожен фільм, вистава, книга чи пісня вступають у двобій із російською пропагандою та корупцією. Згадаймо Канни, «Оскар» чи будь-який інший фестиваль. Майже скрізь є російські проєкти та судді з організаторами, що дивляться на це «широко заплющеними очима». А про найбільший злочин ХХІ століття – розв’язану Росією війну проти України – треба кричати!
Кінофестиваль матиме дві окремі категорії: національну та міжнародну. Зіркове журі, яке ми з часом оголосимо, обере для кожної категорії переможців – найкращого режисера, сценариста, кінооператора, актора, найкращий драматичний та комедійний фільм.
Цього року ми приймаємо документальні, ігрові та анімаційні роботи до 30 хвилин. Нещодавно ми відкрили прийом заявок і вже маємо дуже багато чудових робіт, як з України, так і з Європи.
– Прокоментуйте, будь ласка, відмову актора Костянтина Темляка від премії «Золота дзиґа»?
– Це правильне рішення. Було б цинічно, якби він взяв премію. Оскільки це все «вибухнуло», то Костянтин розуміє, що інакше бути не могло. Я не є прихильницею його таланту, хоча він непоганий актор, бачила у фільмі режисера Дениса Тарасова «БожеВільні». Але мене більше вразила акторська робота Ірми Вітовської-Ванци – наскільки вона круто зіграла!
– Як франківчанка що ви думаєте про суперечки щодо доречності встановлення пам’ятника на «Стометрівці» (пішохідна частина вулиці Незалежності в центрі міста) Василеві Парфану, більш відомому як «Пане, дайте пару копійок» (найвідоміший жебрак, що понад 30 років просив милостиню в незвичайний, часом шокуючий спосіб. Хтось вважав його божевільним, а хтось – захоплювався гострим почуттям гумору та розумом. – Ред.). Відомі культурні діячі міста називали його символом «Стометрівки», водночас інші посмертно звинувачували у педофілії та шизофренії.
– Люди, вам нема чим зайнятися? У нас війна, стільки загиблих. Збирайте донати на військо. Вшановуйте пам’ять Героїв України, наведіть лад із Алеєю Слави на нашій «Стометрівці», щоб портрети не розлітались від вітру, облаштуйте це, створіть спеціальне місце! Або вшанована пам’ять, або літні майданчики з кавою, або вуйко «Пане, дайте пару копійок». Абсурд.
Особисто мене цей вуйко лякав. Мене взагалі один фанат переслідував п’ять років, а потім ще й вдарив! Я не могла захиститись від нього, тому що він перебував на обліку в психлікарні, тож поліція радила мені придбати газовий балончик, бо вони нічим не можуть допомогти!
Закони треба ухвалювати, щоб кожен почувався захищеним від неадекватної поведінки, абʼюзу, булінгу, харасменту тощо, а не просто обговорювати це все у соцмережах.
– Акторство було вашою дитячою мрією? Чи ви з творчої сім’ї?
– Ні, я боялася. Зараз аналізую: як можна зрозуміти, чи ти цього хочеш? Тільки тому, що подобаються ті чи інші зірки, образи в кіно? В театр я тоді не ходила, бо не було такого, як тепер. Але я пригадую, що дуже любила пародіювати політиків і різних співаків – Юлію Тимошенко, Аллу Пугачову та інших! Одного разу так скопіювала нашу сусідку, що моя бабуся думала, що то вона зайшла до хати (сміється). Мені подобалось веселити людей ще з дитинства. Я це відчувала в собі. Я хотіла викликати в людей емоції.
Водночас я боялась зізнатися сама собі, що хочу бути акторкою. Проте завжди тішилася, коли бачила захоплення людей.
Коли мені виповнилось 15 років, я вперше виступила на сцені з рок-гуртом біля ратуші в Івано-Франківську. Я збивалась, забувала слова, в мене була паніка, хоча мене всі підтримали. У той самий час я вперше потрапила на моновиставу «Парфумер» театру одного актора «Крик» Михайла Мельника, що приїхав з Дніпра. Це така доля, напевно. Мене настільки вразила його енергетика, передача тієї історії глядачам. Я була наче під гіпнозом, мені здавалося, що він тільки мені її і розказує. Тоді я вперше сказала сама собі, що теж хочу так впливати на глядача.
Коли я навчалася на третьому курсі, то взяла участь у конкурсі читання віршів імені Лесі Українки, на якому розділила друге місце з однією заслуженою акторкою. Головою жюрі був саме Михайло Мельник! Я цього не знала! Я просто вивчила два вірші – «Весна» і «Ритми гір», тому що вони мені близькі. Я вийшла на сцену, побачила його – і мені перегукнулась ситуація. Але тепер вже я на сцені, а він у залі.
Коли оголошували переможців, я сиділа в залі позаду. Михайло Мельник мене не бачив, але я почула його слова, що йому сподобалася «ця мала, яка вийшла і не читала вірш, а розповіла свою історію».
Для мене це була найвища похвала – я зрозуміла, що можу!
Ще велику роль у моєму становленні як акторки зіграла моя мама, яка завжди мене підтримувала в цьому. У 90-ті вона часто виїжджала до Чехії на заробітки. Але коли я вступила до коледжу, то мама поїхала зі мною, влаштувалась на роботу в Дніпрі, щоб ми могли вижити. І саме вона привела мене в театр. Для мене сильним потрясінням стала смерть батька, коли мені було одинадцять років, я не могла повірити, що він помер. Моїй мамі порадили направити мене в творчість, як у свого роду психотерапію. Вона, бачачи мої здібності ще з дитинства, зрозуміла, що, мабуть, так і треба зробити. І не помилилась. Я їй за це найбільше вдячна.
– Ольго, я вражена вашим фантастичним зовнішнім виглядом! Як вам це вдається? Розкрийте свій секрет краси.
– Репетиції, недосипи, мабуть, мені просто личать (усміхається). Взагалі, я думаю, що актори зазвичай мають молодий вигляд через дитячу природу. Актор – це людина без віку. Ще я вірю, що все йде зсередини та впливає назовні. Я з упевненістю можу сказати, що театр – це моє. Я це люблю. Я хочу цього.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою «Памфіра» Соломією Кириловою – відверто про нетипову зовнішність, «зраду» в Карпенка-Карого і низькі зарплати акторів.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з Павлом Алдошиним – актором, який не відчуває ненависті до ворога: про російську мову на фронті, «ракову пухлину» України та зрадників із рідного Генічеська.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
