Анатолій Суханов – український актор театру й телебачення, телеведучий, режисер і педагог. Кілька днів тому артист, який жив і працював у Києві, раптово пішов із життя. Йому стало зле вранці, приїхала швидка допомога, але лікарям не вдалося врятувати актора, якому було всього 54 роки.
Згадуючи Анатолія Суханова, його колеги розповіли OBOZ.UA, як він принципово вимагав української мови в побуті й жив так, ніби кожен день – прем’єра. Працював з Андрієм Данилком, дружив з Романом Віктюком і планував творити до 130 років.
«У Толі все почалося з телебачення – з дуже популярної дитячої програми «Еники-Беники», яку вони вели разом із Риммою Зюбіною, – розповідає близька подруга артиста, акторка Ольга Радчук. – Толя тоді був зовсім юний. І, що цікаво, оте відчуття життя він проніс до самого кінця. У кіно знімався рідше, і це був свідомий вибір. Був дуже вимогливим до матеріалу й не погоджувався грати будь-що й будь-де. Нас із Толею поєднує театр. Певний період нашого життя ми служили в театрі «Браво», де багато разом грали – часто закохані пари. З театру ми пішли, проте не залишили одне одного. Пізніше Толя служив у театрі «Колесо». Що ще можна сказати?.. Світлячок згас. Але для тих, хто знав його так, як знала я, це світло в душі – назавжди. Світлішої людини я просто не знаю.
Толя був надзвичайно відданим – родині, друзям, справі. Таких людей дуже мало, адже більшості з нас властиво берегти себе, серце, енергію. Не віддавати без залишку, а у Толі цих обмежень не існувало. Він ніколи не беріг себе на потім, на завтра. Завжди горів тут і тепер. У театрі «Браво» на Толі, по суті, трималося дуже багато. Йому було важливо все – завжди готовий був братися за будь-яку роботу, якщо це допомагало зробити справу краще й швидше. Це зовсім не про позицію «я актор – моя справа лише вийти й зіграти». Він завжди приходив раніше й разом із постановниками перевіряв, чи все стоїть так, як потрібно. Робив це не заради грошей – йому за це не доплачували. Просто для нього було принципово важливо вкладатися в справу повністю.
Коли у 2014 році Росія анексувала український Крим та почала війну на Донбасі, Толя був у нашому колі чи не єдиною людиною, яка безапеляційно заявила: «Більше не скажу жодного слова м*сковитською мовою». Декому це не дуже подобалося, говорили: «Ми ж не російською говоримо, а звичною». Але Толя наполягав: «Прошу зі мною говорити українською – нашою, державною». І в його присутності говорити російською було неможливо. Просто неможливо. Люди, трохи присоромлені, одразу переходили на українську. І я тоді була приємно здивована його принциповістю. Не бачила в його очах ані вагань, ані страху втратити когось, ані прохання про розуміння. Це була абсолютно переконана позиція: якщо ти не хочеш говорити українською, з тобою не спілкуюся. Він був готовий втратити навіть близьких, настільки сильно любив Україну. В усій нашій переписці, у кожному повідомленні завжди: «Слава Україні!». Він був безмежно відданий ідеї незалежної України – країни, яка за жодних обставин не піддасться Росії й не повернеться до стану «малоросійства».
Він був професійним актором, мав режисерську освіту, багато працював викладачем. Про його викладацьку діяльність знаю менше, але точно можу стверджувати: він вкладав і туди душу й серце. Постійно мені казав: «Приїдь, подивися, що ми зробили – от програму, от виставу». Останні роки завжди говорив саме про школу. Він нею жив. Діти його любили. Хоча, якщо чесно, Толю взагалі неможливо було не любити. Він був, знаєте, як Маленький принц. Роки, звісно, брали своє, але всередині залишався хлопчиком – у сенсі готовності щодня відкривати щось нове. Дуже любив людей. Побачити Толю злим – не уявляю такого. Міг засмутитися, міг накричати, якщо щось не виходило, – але не на людину, на обставини.
Ми завжди були відвертими одне з одним. Але це не була дружба з постійними спільними святами – у нього своя сім’я, у мене своя. Проте, бувало, говоримо телефоном і розуміємо: скільки ж можна – давай уже зустрінемося. І ми зустрічалися. Я завжди брала каву, а Толя незмінно казав: «Це шкідливо для здоров’я» – і замовляв чай. Ми могли сидіти й розмовляти годинами. Мене здивувало, що Толя не відповів на телефонний дзвінок, коли вітала його з днем народження. Але подумала, що він заклопотаний – Толю зі святом завжди вітало дуже багато людей. Йому треба було принести торти, печиво для дітей, накрити стіл у театрі, всіх пригостити. І він пригощав, і співав, і читав вірші. Ніколи не чекав, що хтось розважатиме його. Згодом я почала хвилюватися й подумала: треба ще раз подзвонити й сказати: ну що, вже всі привітали, може, тепер відповіси мені? Було якесь тривожне відчуття, бо така мовчанка для Толі зовсім нехарактерна.
А потім, 27 грудня, страшну новину мені повідомила близька подруга, з якою ми знайомі ще з юності, – Римма Зюбіна. Сказати, що я була спантеличена, – не сказати нічого. Зв’язалася з дирекцією театру, і мені повідомили, що Толику стало зле й лікарі не змогли врятувати… Так беззастережно витрачати своє серце, віддавати себе людям і справі, майже не думаючи про себе, – це не шлях до тихого, довгого життя. Але Толя інакше не міг. Він не вмів бути поміркованим і спокійним, відпочивати, їздити в санаторії. Він ніколи цього не робив.
У ньому дивовижно поєднувалися, здавалося б, непоєднувані якості. Як близький друг він умів бути надзвичайно чуйним і ніжним. Справжнім джентльменом. За все моє життя жоден сценічний партнер ніколи не брав мене на руки, щоб вийти на поклін. А він робив це завжди. Я сміялася: «Толю, не треба, я ж не сорок кілограмів». А він відповідав: «Ти легенька». Підхоплював, мов пір’їнку, і біг. У цих простих жестах було так багато гідності, тепла й справжньої чоловічої шляхетності. Це людина, яка ніколи нікому не зробила зла. Не підставила, не образила, не завдала болю – це було йому просто непритаманно. Він не вмів жити упівсили. Хоча жартома мені часто казав, що проживе до 130 років. Я відповідала: «До 134-х». Не вийшло».
«У нашому театрі – Київському академічному театрі «Колесо» – Анатолій офіційно працював не дуже довго, але згодом постійно співпрацював як запрошений актор, – розповідає керівниця літературно-драматургічної частини театру Анастасія Савицька-Шеліга. – Його найпопулярніша, найвідоміша роль – Лео у виставі «Примадонна» за п’єсою Кена Людвига, яку зрежисував Ігор Славинський. Цю виставу робили фактично під нього. Також була вистава «Пристрасті дому пана Г.-П.» за Оленою Пчілкою, де Толик також грав. Нещодавно цю його роль почав виконувати інший актор. Але сталося так, що саме 23 грудня, у день народження Толі, той не зміг вийти на сцену. І Толик був неймовірно щасливий, що знову зіграє улюблену роль саме у свій день народження… Зараз я на роботі, тримаю в руках його трудову книжку: починав у Театрі юного глядача на Липках, потім був театр «Браво», телебачення, викладацька діяльність. Спочатку – педагог, згодом – художній керівник, а потім і директор. Випустив цілу плеяду молодих акторів, які навчаються і в українських вишах, і за кордоном. Моя старша донька теж колись у нього вчилася.
Хочу окремо сказати: Толик неймовірно шанобливо ставився до людей старшого віку. Він завжди їздив на дні пам’яті акторів, завжди був небайдужим. Я пам’ятаю, коли трагічно загинув Валерій Сівач – провідний актор театру «Браво», – Толик щороку разом із Тамарою, його дружиною, їздив до нього на цвинтар. Я завжди бачила, яким уважним і вдячним він був до старших. Він дружив і з моєю мамою – заслуженою артисткою України Тетяною Шелігою. Ми познайомилися в Севастополі (мені було 17, йому – 25), де тоді гучно проходив театрально-музичний фестиваль «Херсонеські ігри». Туди з’їжджалися люди з усього світу. У нас була велика квартира в центрі Севастополя, і там постійно збиралися актори, режисери, автори – мама це любила.
Останнім часом, особливо після смерті мами, ми з ним стали дуже близькими емоційно. Він важко переживав самотність – у його житті теж були втрати. Ми багато про це говорили. Я завжди казала: «Бережи себе». Але він був надто емоційним, надто чутливим. А ще – теплим другом. Дуже живим, справжнім. І якби зараз Толечка Суханов міг щось сказати, впевнена, він би сказав так: «Миру Україні – смерть ворогам. К*цапстан буде зруйнований. Ваш хуліганчик – Анатолій Суханов». Я кажу його словами… Його обожнювали всі, його просто неможливо було не любити. Востаннє ми розмовляли телефоном 26 грудня о третій годині ночі. Він ділився планами щодо вистави, яку мав грати…».
«Ми познайомилися студентами у 1991 році – в костюмерні навчального театру університету Карпенка-Карого, – розповідає директорка PR-агентства «Дель Арте» Ольга Стельмашевська. – Це кумедна історія. Ми готувалися до капустника, зайшли в костюмерну щось міряти. Толя завжди любив гарні речі, але ж це були дев’яності – грошей не було взагалі. І от ми там копирсаємося, шукаємо костюми – і раптом знаходимо неймовірно класний пасок. Я вже не пам’ятаю, шкіряний він був чи ні, але такий модний, чоловічий, ну просто вау. І ми його… вкрали. Ну, як вкрали – театральна костюмерна, свої люди, самі розумієте. І що цікаво: Толя носив той пасок усе життя. І кожного разу, коли ми це згадували, він сміявся – любив ту історію.
Толик – мій кум, хрещений батько сина й доньки. Ми бачилися щороку на днях народження дітей – на дачі, бо це літо. Також разом працювали на телебаченні – і це був його зірковий час. Ви собі навіть не уявляєте. «Еники-беники» на УТ-1, потім – «Лего-експрес» на ICTV. Толя з Римою Зюбіною неймовірно імпровізували, були дуже органічні в кадрі. Їх обожнювали діти – не зовсім маленькі, а вже підлітки, які саме тоді шукають себе, думають, ким хочуть стати, і дуже тонко відчувають фальш. А фальші там не було. Був у Толі й період роботи в Андрія Данилка – вони дружили. Об’їздили з гастролями купу міст, і не лише в Україні. І от та неймовірно популярна пісня «Я тихо шла…» – вже не пам’ятаю точно, але або ідея цієї пісні була Толина, або частина слів його. Чи він придумав основу, а потім її доопрацювали – але Толик там точно був присутній.
У юності ми любили їздити до Севастополя на фестиваль «Херсонеські ігри». І ще одним цементувальним моментом наших стосунків була дружба з Романом Віктюком і захоплення його талантом. Ми не пропускали жодної гастрольної вистави метра. Це було щось святе, дуже об’єднувало. Ми проривалися разом на постановки ще тоді, коли особисто не були знайомі з Романом Григоровичем. Нас часто проводив на постановки Олег Вергеліс – тоді він уже був метром театральної критики, але водночас нашим другом ще з юності.
Пригадую, в студентські часи ми постійно влаштовували домашні концерти – квартирники. Перевдягалися в різних виконавців, пародіювали, вигадували номери. Толик був центром усього цього дійства. У театральному інституті він випромінював неймовірну харизму. От були люди, яких видно одразу, – як, наприклад, Льоша Гончаренко: гучний, яскравий, магніт. А Толик – він народився актором. Не грав – був ним. І, на жаль, я вважаю, що його акторська доля була не до кінця реалізованою. Хоча зовні може здаватися інакше: на його вистави ходили, були аншлаги. Але Толик гідний більшого. Мені здається, якби він був молодший років на десять-п’ятнадцять, якби потрапив у той театр, який формується зараз, до режисерів, які працюють інакше – не в цій трохи шароварній, традиційній системі, якої нас учили, – то з ним могли б зробити зовсім іншу історію. Бо він – це було суцільне акторство. І не тільки на сцені – в житті так само. Для нього не було проблемою встати й почати співати посеред якогось ресторану чи в незнайомій компанії. Іноді було важко зрозуміти, де він грає, а де справжній. І ніколи не могло скластися враження, що ця людина може страждати, мати драми. Бо Толик – це завжди радість життя. Він саме такий, як про нього зараз пишуть: добрий, світлий, завжди молодий душею. Хоча, на жаль, останні роки підкосили – особисті історії, війна. Ця смерть… вона дуже рання, дуже несправедлива. Просто жахлива».
«Толика я знаю з моїх десяти років, а його, здається, одинадцяти, – згадує продюсер Олексій Гончаренко. – Ми разом займалися в міському Палаці піонерів на Площі Слави. Він жив на вулиці Антоновича, я – на Печерських Липках. Обоє з центру міста, але з різних боків. Ми були разом у драматичній студії, грали вистави. Зараз, думаючи про нього, мені здається символічним, що він пішов майже на Різдво. Бо я завжди його асоціюю з новорічними дитячими канікулами. Тоді ми, поки всі діти відпочивали й ходили по ялинках, проводили дні й ночі на виставах – по три казки на день. Уже як дорослі актори. Цікаво, що його мама завжди жартувала, коли приходив до Толика на день народження: мовляв, мене народила й підсунула іншим батькам, а Толика – мої батьки їй. Мовляв, нас обміняли. У нього є брат і сестра, яких Толик, по суті, виховував, коли мама поїхала до Америки працювати. Він став для них фактично головним дорослим.
Він чудово співав, рухався, танцював, був дуже талановитим актором. Але драматизм ситуації у тому, що ми випустилися у 90-ті. Тоді реалізувати себе як актора було надзвичайно складно, майже неможливо. Кіно не розвивалося, стара структура мистецтва була зруйнована, а нової ще не побудовано. Я пішов на телебачення, а Толик присвятив себе театру. І ця любов залишилася з ним до останнього дня. Він обрав цей світ, і залишався в ньому вірним до кінця. Знаєте, в нашій країні, щоб реалізуватися і стати успішним, треба не тільки талант, а й прагматичність, вміння боротися за себе. А Толик був як квітка: ніжний, світлий, він не міг відштовхувати, не вмів протистояти. Він був принцом за своєю суттю. І, мені здається, саме через це йому було часом непросто в житті».
«Останніми роками ми бачилися нечасто – переважно з робочих приводів, на виставах, – розповідає акторка Наталя Васько, яка навчалася з Анатолієм Сухановим на одному курсі театрального Карпенка-Карого. – За кілька років до повномасштабної війни він ініціював зустріч однокурсників – тоді захворів наш викладач. Толік написав усім: «Давайте зустрінемося. Хто знає, як далі буде». І відгукнулося чимало людей. А згодом ми побачилися вже на похороні Віктора Марковича… Для мене Толік завжди був дуже яскравим і душевним. Коли ми вступили до театрального, він мене дуже підтримав. Нам тоді сказали викладачі – і це типова історія для театральних вишів: забудьте все, чого вас учили у ваших гуртках. Я ніби зупинилася всередині себе, засумнівалася. У результаті за перший семестр я так і не змогла вигадати жодного етюду, які потрібно було здати. І тоді Толік запросив мене в свій. Саме завдяки цьому мене залишили в театральному університеті.
А ще була одна кумедна історія. Після закінчення вишу мені загрожував розподіл в інший регіон, а я не хотіла їхати з Києва. І Толик (він же киянин) каже: «Давай фіктивно одружимося! Я тебе з мамою познайомлю». Іронія в тому, що я прийшла на зустріч, а він – ні. Тоді складно було додзвонитися до когось, але зрештою він узяв слухавку й сказав: «Васька, я забувся!». І потім щоразу, коли ми зустрічалися, могли згадати цю історію. Я сміялася: «Уявляєш, Толік, похіхікали – а раптом почуття прокинулися би? Ти — гарна людина, я – непогана». Він був дуже цікавий. І добре, що він у нас був. І що так багато людей зараз згадують з теплом нашого Толика».
«Так склалося, що я досить давно не спілкувалася з Толиком, – розповідає письменниця Лада Лузіна. – Але був період, коли ми навчалися в театральному й були в одній компанії – дуже дружили. Ми не були однокурсниками: я на факультеті театральної критики, він – на акторському. Коли я була на другому курсі, він уже на випускному курсі грав у всіх студентських спектаклях. У нашій компанії певний час був найуспішнішим: вів телевізійну програму, заробляв, був справжньою зіркою. Ми разом святкували свята, Новий рік, їздили на театральні фестивалі та вистави. Так, дійсно, деякий час він працював з Андрієм Данилком і навіть мав власний авторський номер у його програмі – Данилко йому дозволив. А ще у нього був чудовий голос. Коли ми збиралися за столом, завжди закінчували піснею. Його коронний номер був «Я піду в далекі гори». Шкода, що все сталося так рано й несподівано…
Коли я дізналася, що його немає, спогади нахлинули. Згадала, як ми з Толиком любили танцювати. Для мене він був ідеальним партнером. Ніколи більше я так не танцювала – з піруетами, мостиками, феєричними фігурами. Він був неймовірно гнучким, і це дозволяло нам робити неймовірні трюки на паркеті. Пам’ятаю, як у студентські роки я написала одну зі своїх перших п’єс і сама її ставила для фестивалю «Березілля». Толик грав одну з ролей. І ще пригадую, що тоді, щоб поїхати до Севастополя – нашого, українського, – потрібно було отримати спеціальний дозвіл, який не завжди видавали. Місто довгий час було закритим через військові об’єкти. Там проходив чудовий фестиваль «Херсонеські ігри», але дозвіл могли видати, а могли й ні. І я завжди брала з собою Толика як «відкривачку-чарівнюню», бо йому ніхто не міг відмовити. Я знала: якщо з ним прийду, всі документи підпишуть, всі дозволи дадуть. Він просто зачарує, примусить сміятися, закружляє – так завжди ставалося. І я подумала: бажаю йому, щоб на небі всі двері відчинилися для нього так само легко, як у житті відкривалися будь-які, куди б він не приходив».
«Ми не просто товаришували, ми ще й співпрацювали, – розповідає народний артист України, публіцист Анатолій Матвійчук. – Я знаю його вже близько 30 років. Познайомилися десь у 90-ті. Я працював ведучим телепрограми «Фант-лото «Надія». А в сусідньому павільйоні знімалася його «Лего-експрес». Пам’ятаю, як мені казали: «Іди подивись, як він себе подає». А йому казали: «Іди подивись, як Матвійчук з першого дубля записує весь текст». Нам було чого повчитися один в одного. Він був більш театральний, умів вибудувати усмішку, поставу, подачу. Я ж більше орієнтувався на текст, логіку, журналістську подачу матеріалу. І коли ми заговорилися, сміялися довго, як режисери ставили нас один одному в приклад. Відтоді ми час від часу спілкувалися. Після окупації та звільнення Херсона я задумав спектакль «Джива». Війна, смерть близьких, руйнування рідного дому – все це залишає глибокі травми, які важко лікувати. Чим рятуватися? Страх і ненависть можна перебороти тільки сильнішим почуттям – любов’ю. У п’єсі головний герой – відомий поет – їде поїздом. До нього підсідає дівчина, і між ними виникає глибокий духовний зв’язок. Коли прощаються, він просить хоча б номер телефону. Вона каже: «У мене немає телефону й ніколи не було. Але ти завжди зможеш мене почути, коли будеш наодинці з собою. Мене звуть Джива».
Джива – це наша душа. І головну роль ми з режисеркою Надією Агєєвою-Швед довірили Толі. Серед усіх кандидатур він був найкращим. Краса, інтелігентність поєднувалася з неймовірно тонкою і вразливою душею. Він так умів тримати паузу! Його мовчання і шепіт були сильніші за будь-який крик розпачу у виконанні іншого актора. Його внутрішній монолог на сцені на тлі абсолютної тиші, коли він просто дивився в зал, справляв неймовірне враження. Було відчуття, що він дивиться в себе. І весь цей монолог проходив очима, мовчанням. Мені це страшенно подобалося. Він міг сказати більше одним поглядом і паузою, ніж хтось іншими словами в довгих красномовних діалогах.
За два роки, як п’єса йшла, її побачило багато людей. Усі виходили з залу шоковані, вражені. Я сам, коли слухав його гру, волосся ставало дибки, і самі собою текли сльози. Отримував неймовірне задоволення від того, як Толик оживляв цей твір. Після того ми часто перетиналися, зблизилися, зустрічалися в поїздках, багато спілкувалися. Він мені відкривав свою душу. У нього справді була непроста доля. У людей, які не встигли себе повністю реалізувати (а ми всі хоч трохи відчуваємо недореалізованість), життя накладає свій відбиток. Обставини, хвороби, більш пробивні колеги з гострими ліктями… І ти розумієш: величезна частина життя пройшла, а ти ще так багато хотів зробити. У Толі це відчуття відображалося у всьому: в очах, інтонаціях, голосі. У ньому було щось таке, ніби він прагнув ще зіграти багато – серйозного та глибокого. На жаль… бачите, як склалося.
Коли його не стало, я написав пост у Facebook. І мені відписав лікар швидкої допомоги, який був причетний до його рятування в лікарні. За його словами, мама подзвонила о 6-й ранку під час бомбардування, коли сину стало зле. Річ у тому, що є нюанси, які через певні причини детально озвучувати поки не потрібно. Кажуть, що напередодні на нього нібито було скоєно напад. Коли я запитував у лікаря, чи були у нього травми, він сказав, що зовнішні ушкодження були, але не зрозуміло, чи це сліди побоїв, чи, приміром, невдалого падіння. Офіційний діагноз – геморагічний інсульт як наслідок розриву аневризми аорти мозку. Тобто у нього вже існували передумови до інсульту, а можливо, різкий стрес, падіння, удар чи підвищення тиску спричинили розрив. Може бути, що це була реакція на сильний нервовий зрив, на бомбардування, на стрес – усі ці фактори не можна відкидати. Лікар лише підтвердив діагноз, але не підтвердив і не спростував, чи були ушкодження наслідком падіння або удару.
Його смерть мене дуже вразила: 54 роки – це зовсім не вік для чоловіка в розквіті сил і творчих можливостей. І ще одне хочу сказати. Коли йдуть актори кіно, залишаються фільми, кадри. А що залишається за театральним актором? Лише пам’ять людей, післясмак того, що він зіграв, – від його ролей, від магії його виступів. Театральна професія неймовірна, проте, на відміну від кіноакторів, театральні актори йдуть, ніби розчиняючись у вічності. І залишається тільки хороша пам’ять про них.
Раніше OBOZ.UA публікував спогади друзів та колег Степана Гіги, які розкрили невідомі сторінки з його життя, які той приховував від публіки.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
