Бразильський кінорежисер, продюсер та сценарист Гектор Бабенко був наділений не лише талантом, а й рідкісним почуттям емпатії – всі його картини присвячені вигнанцям суспільства, яких мало хто зауважує і яким майже ніхто не співчуває.
У «Поцілунку жінки-павука» та «Карандіру» дія відбувається у в’язниці, у «Пішоті…» та «Будяку» – на задвірках великих міст, де мешкають ті, кого називають «покидьками суспільства». Не маючи формальної освіти, Бабенко створював приголомшливо реалістичні, але при цьому не позбавлені ледь вловлюваного романтичного ореолу картини, багато з яких відзначалися преміями престижних світових кінофестивалів – у чомусь вони свідчать про схожість його творчості не лише з іспанськими, а й українськими традиціями в кіно.
Дитинство в Мар—дель—Плата
Гектор Бабенко народився в Аргентині – у курортному містечку Мар-дель-Плата на березі Аргентинського моря. Його мати Янка Габерберг походила з польсько-єврейської родини, батько, аргентинський гаучо (аналог американського ковбоя) Хайме Бабенко, – з українсько-німецької. Гектор зростав хворобливою і сором’язливою дитиною, але про всі хвороби і сором’язливість забував у кінозалі, куди ходив щодня, а деякі фільми, що особливо сподобалися, дивився по кілька разів. Захоплення мистецтвом не схвалював батько, який вважав таке заняття негідним справжнього чоловіка, тому часто глузував з хлопчика і зневажливо поводився з ним, тому, щойно Гекторові виповнилося 18 років, він пішов з дому. Щоб уникнути служби в армії, яка не обіцяла витонченому юнакові нічого доброго, Бабенко вирушив до Європи, де відкрив для себе іспанський кінематограф і кілька років працював у кіноіндустрії – статистом та помічниками режисерів Маріо Бави, Серджіо Корбуччі та Маріо Камю.
Повернення до Латинської Америки
У 1969 році Бабенко повернувся до Латинської Америки й оселився в бразильському Сан-Паулу – в Аргентину йому, як колишньому дезертиру, шлях був закритий. Спочатку, щоб заробити на життя, Гектору довелося виконувати не найприємнішу роботу – наприклад, продавати могильні пам’ятники, але своє майбутнє він пов’язував лише з творчістю. Кінокар’єру він розпочав зі зйомок документальних фільмів, найпомітнішим з яких став «Неймовірний Фіттіпальді», присвячений знаменитому бразильському автогонщику, чемпіону світу Емерсонові Фіттіпальді. У ній кінематографіст-початківець виступив відразу в трьох іпостасях: співпродюсера, співрежисера і співавтора сценарію. Свій перший повнометражний фільм «Король ночі» – романтичну драму про Дон Жуана, що розривається між любов’ю до двох жінок, дія якої відбувалася у Сан-Паулу, – Бабенко зняв у 1975 році.
Перший успіх – як у Бразилії, так і у світі
Через два роки, 1977-го, на екрани вийшов перший хіт режисера – «Лючио Флавіо». Картина, героєм якої став знаменитий бразильський грабіжник банків 70-х років минулого століття, була фільмом-викриттям авторитарного військового уряду: у ньому Бабенко порушив тему корупції в поліції, ескадронів смерті та катувань ув’язнених. І якщо «Лючіо Флавіо» змусив говорити про молодого режисера у Бразилії, то наступна документальна картина «Пішот: закон найслабшого» принесла йому перший міжнародний успіх. Фільм, який порівнювали з «Чистильником взуття» Вітторіо де Сікі та «Забутими» Луїса Бунюеля, розповідав про покинутого батьками 10-річного хлопчика, якого разом з іншими безпритульними помістили до спеціалізованого дитячого центру. Троє дітей, серед яких і головний герой, втекли звідти, щоб, знайшовши підтримку в особі двох маргіналів – гея-наркоторговця та старіючої повії-алкоголічки, спробувати вижити у суворих умовах вулиці. Фільм приніс Бабенку кілька найпрестижніших нагород. Особливо глядачів та критиків вразила робота юного актора Фернандо Рамоса – справжнього безпритульного, який не грав, а жив на знімальному майданчику. Після зйомок Фернандо, перед яким відривалися чудові кінематографічні перспективи, повернувся до вуличного способу життя і за два роки трагічно загинув: під час облави його застрелили поліцейські.
Успіх та номінація на «Оскар»
Незважаючи на успіх «Пішот…» та велику кількість призів, які він зібрав, Бабенко знадобилося кілька років, щоб знайти кошти для зйомок малобюджетного фільму «Поцілунок жінки-павука» за романом Мануеля Пуїга, з Вільямом Гертом у головній ролі. Доля цієї роботи Бабенко на етапі виробництва була непростою: режисерові довелося значно скоротити відзнятий матеріал та пройти через судові розгляди щодо авторських прав на роман. Серйозний резонанс викликала й тематика картини: зростання захворюваності на ВІЛ/СНІД у всьому світі було пов’язане з суспільними забобонами щодо геїв, які в ті часи рідко ставали героями художніх творів. «Ми повинні були висловитися не тільки на тему геїв, – сказав про фільм Герт, – а й розповісти про стосунки чоловіка і жінки, про природу мужності й про те, що потрібно говорити правду в обставинах, які сильніші за тебе». За цю роботу Герт отримав призи Каннського кінофестивалю, BAFTA та «Оскар» за найкращу чоловічу роль, а сам Бабенко – перший серед латиноамериканських режисерів – був номінований на «Золоту пальмову гілку» та «Оскар» за найкращу режисуру, але в обох випадках поступився кандидатам, яких журі визнало гідними цих призів.
З вулиць Олбані – у нетрі Амазонії
На хвилі успіху «Поцілунку жінки-павука» Бабенко зняв дві картини, які зажадали від нього повного фізичного занурення у незвичні для нього обставини. Драма «Будяк», знята за однойменним романом Вільяма Кеннеді, з Джеком Ніколсоном і Меріл Стріп, розповіла про життя і кохання двох занедбаних бездомних на брудних вулицях Олбані в останні дні Великої депресії, а «Гра на полях Господніх» – заради роботи над цим фільмом Бабенко та оператор Лауро Ескорел вирушили в самі нетрі бразильських лісів – про християнських місіонерів, які намагаються навернути в християнську віру індіанців Амазонії та мають як добрі, так і недобрі цілі.
«Мені здавалося, що вони освистують моє життя»
Плідну роботу Гектора Бабенка перервала хвороба – лікарі діагностували у нього рак лімфатичної системи, 1994 року йому було зроблено операцію з пересадки кісткового мозку. Після тривалої реабілітації режисер зміг повернутися на знімальний майданчик, знявши автобіографічну сагу «Нерозумне серце», присвячену першим двом десятиліттям свого життя у Мар-дель-Плата. Фільм багато в чому був даниною пам’яті батькові Гектора, стосунки з яким він переосмислив під час хвороби. На превеликий жаль режисера, картина успіху не мала, а під час демонстрації на кінофестивалі в Каннах її і зовсім освистали. «Мені здавалося, що вони освистують моє життя», – згодом сказав Бабенко.
Повернення в Канни з тріумфом
Наступні п’ять років Бабенко наполегливо працював і зміг повернутися до Канн із тріумфом – представивши свій новий фільм «Карандіру», який називав найреалістичнішим своїм твором. Основою сценарію драми стала книга Драціо Варелли – лікаря-онколога, який, як вважав режисер, врятував його від раку. Свого часу Варелла як доброволець працював у сумнозвісній в’язниці в Сан-Паулу, що існувала з 1920 по 2002 рік, про що правдиво розповів на сторінках свого твору. За «Карандіру» Бабенка було номіновано на головний приз Каннського кінофестивалю – «Золоту пальмову гілку».
Повернення хвороби та смерть
Останнім фільмом Гектора Бабенка стала драма «Мій індійський друг» із Віллемом Дефо в головній ролі. Головний герой картини – режисер, що вмирає від раку й подружився в онкологічній клініці з іншим пацієнтом, 8-річним індійським хлопчиком, отримує можливість докладно згадати і переоцінити все своє життя. Гектора Бабенка не стало 13 липня 2016 року, він помер від серцевого нападу у віці 70 років у Сан-Паулу на руках у своєї четвертої дружини – актриси та моделі Барбари Пас. У нього залишилося дві дочки – Міра від Ракель Арно та Янка від Фіорелли Джованьйолі, її він назвав на честь своєї матері.
