Перебуваючи на трибуні, під час одного з матчів я зустрів легенду українського футболу Олега Лужного. Під час короткого обміну думками про гру вдалося домовитись про невелике інтерв’ю з знаменитого гравця та тренера київського Динамо 90-х та ексфутболістом лондонського Арсеналу, лідером за кількістю матчів з капітанською пов’язкою у збірній України.
Втім неможливо відірватись від діалогу з великим спортсменом та людиною, яка на ділі довела свою патріотичну позицію, вступивши до лав ТрО. Відтак кілька годин пролетіли як одна мить. Детальніше про кар’єрний шлях, проблеми в українському футболі та як змінилося суспільство після початку повномасштабного вторгнення, читайте у інтерв’ю.
«Кожному українцю потрібно робити все необхідне, аби наближати нашу Перемогу»
– Олеже Романовичу, відомо, що з перших днів повномасштабного вторгнення ви вступили до лав тероборони. Чому ви вирішили так вчинити?
– Я не вірив, що таке може статись. Не вірив, що сусідня країна нападе на нас – вони ж кричать звідусіль, що вони брати. То чому ж тоді вони так вчинили?! Це підступний удар у спину. Зараз важкий час для нашої країни і потрібно всіляко їй допомагати. Вважаю, що це було правильне рішення вступити до лав ТрО. Ми ходили і патрулювали одну з частин міста, переважно у нічний час. Зокрема, у такій групі було двоє поліцейських та п’ятеро добровольців. Звичайно, я спокійно міг виїхати за кордон, але вирішив залишитись зі родиною, друзями та своєю країною. Всі, хто мене знають, розуміють, що я не міг вчинити інакше у цій ситуації. Натомість ніхто не зрозумів би мене, якби я покинув Україну у цей момент.
– Чи бачите ви зміни у суспільстві після повномасштабного вторгнення?
– Важко сказати, мабуть дещо змінилось у кращу сторону. Зокрема, стало більше поваги один до одного. Людей об’єднала спільна ідея, і вони консолідовано допомагають ЗСУ. Біда згуртувала суспільство. Саме на цих людях і повинен будуватись фундамент нової України. Звісно, є й негідники, які наживаються на війні та вигадують різні корупційні схеми. Вони спекулюють фактами та банально скоюють злочини.
– Ви працювали з росіянами Юрієм Сьоміним та Валерієм Газзаєвим. Також знайомі з іншими російськими гравцями та тренерами. Чи дзвонили вони вам, аби дізнатись як ви, або ж виразити свої співчуття?
– Ні, вони жодного разу не телефонували. Я читав інтерв’ю Сьоміна, де він сказав, що вважає, що Путін вчинив все правильно. Після цього я не хочу говорити з ним – навіть руки б йому не подав. Деякі хлопці дзвонили дізнатись як ми тут, але вони переважно бояться називати речі своїми іменами. Для мене це не зрозуміло, адже я завжди звик казати правду в очі, тому ці особи мене розчарували.
– Ми знаємо, що Адамс та Вієйра дзвонили вам після початку повномасштабного вторгнення.
– Так і ці хлопці дзвонили, і Анрі, і багато інших. Це було дуже неочікувано, але я подякував їм за підтримку. Не думав, що вони слідкують за подіями в Україні та за мною зокрема. Вони питали, яка у нас ситуація, чим вони можуть допомогти. Особливо в перші місяці повномасштабного вторгнення вони регулярно виходили на зв’язок. Приємно, що є можливість підтримувати це спілкування і що відомі у світі люди готові нам допомагати та повністю на нашій стороні.
– Також вас підтримав Арсенал, коли включив вас у заявку на один із матчів та презентував у роздягальні вашу іменну футболку. Чи здивував вас такий жест і як ви відреагували на нього?
Для мене це було неочікувано, але водночас дуже приємно і це зворушило мене. Щиро вдячний за такий жест підтримки, це дуже цінно для мене. Це також важливо й іміджево для нашої країни, бо привертає більше уваги до наших реалій і у світі дізнаються про те, що у нас відбувається. Вони дійсно переживають за нас і це дуже важливо. В Англії чесні та справедливі люди. Там майже немає корупції, тому такий рівень життя. У них правильні цінності і нам є що у них перейняти у свій побут. Навіть взяти футбол – подивіться на розвиток асоціацій і все одразу стане зрозуміло.
– Чи дійсно футбол допомагає військовим дещо відволіктись на гру і отримати позитивні емоції? Наскільки важливо, щоб клуби та гравці допомагали ЗСУ? Чи відчувають наші захисники цю підтримку як емоційну, так і фінансову?
– Я майже не говорив з військовими про футбол, бо тоді нам було не до таких розмов. Наразі треба зосередитись саме на допомозі нашим захисникам і робити все необхідне, аби наближати нашу Перемогу. Я на зв’язку із хлопцями, намагаюсь з колегами закривати їхні потреби. Втім намагаюсь не афішувати цього, бо не слід рекламуватись за рахунок наших воїнів. Це обов’язок кожного з нас – робити все необхідне для підтримки ЗСУ і наближати нашу Перемогу.
– Якою ви бачите Україну після Перемоги?
– Сподіваюсь та вірю, що це буде зовсім інша країна. У суспільства буде запит чесних люди з хорошою репутацією. Суспільство не терпітиме корупцію та халатне ставлення до своїх обов’язків. Країна з часом зростатиме і цей процес неминучий.
«Ловив себе на думці, що якби ми вийшли у фінал Ліги Чемпіонів, то обов’язково виграли б його»
– У вас склалася неймовірна кар’єра гравця. Ви розпочинали грати у луцькому Торпедо, а потім опинились у львівському СКА і вже за рік отримали запрошення від Динамо Київ. Які емоції ви відчували, коли вас покликали в Динамо?
– Перед Динамо мене ще запрошували в одеський Чорноморець та харківський Металіст. Коли я почув, що мною зацікавився Лобановський, мені стало дуже приємно. На той час «динамівці» складали основу збірної СРСР. Я спілкувався з Блавацьким та Луцишиним, які переконували мене, що мені ще рано переходити у такий великий клуб. Але мама переконала мене, сказавши, що якщо є такий шанс, то немає чого боятись, адже потім можна й не отримати запрошення від Динамо, а перейти в клуби рангу Чорноморця чи Металіста ти ще зможеш завжди, а цю можливість треба використати. Я подумав і вирішив, що дійсно краще перейти до київського клубу.
– Які у вас яскраві спогади про той час? Що для вас означало виграти чемпіонство? Які матчі вам пригадуються як найцікавіші?
– Тогочасний чемпіонат СРСР за своїм рівнем був чимось на кшталт сучасної АПЛ. Там був дуже високий рівень. Кожна гра проти московських команд гралась так, ніби це фінал Ліги чемпіонів, зокрема проти Спартака та Динамо. Також були сильні опоненти з інших республік – Динамо Тбілісі, Арарат, Жальгіріс тощо. Очки можна було втратити із кожним суперником. Прохідних ігор не було, тож потрібно було викладатись на всі 100% у кожному матчі.
– Згодом вас визнали відкриттям чемпіонату СРСР. Наскільки це було несподівано для вас?
– Мені тоді було лише 20 років і я цього не зовсім усвідомлював. Одразу ж отримав виклик у збірну СРСР. Це теж було для мене великим сюрпризом, коли Лобановський оголосив список збірників. Далі я відіграв усі відбіркові матчі на чемпіонат світу 1990 року, але травмував меніск за два місяці до Мундіалю. Мені зробили операцію в Києві, я відновлювався – міг зіграти, але відчував, що не був у формі. Потім казали хлопці, що Лобановський шкодував, що не взяв на ЧС мене, Саленка та Шматоваленка – вони тоді були у прекрасній формі.
– Після розпаду СРСР з’явився чемпіонат України і Динамо надовго стало флагманом українського футболу, адже команда багато разів вигравала чемпіонат та кубок України. Як тоді це відбувалось?
– У період створення чемпіонату України та перші кілька сезонів була серйозна яма, яку ми відчували. У нас була сильна команда, а в суперниках у нас були клуби, які ще нещодавно грали у Другій лізі. Впав рівень змагань і у нас не було вже тієї мотивації – команда збавила оберти. Втім поступово ми повернули свою форму і почали непогано виступати у єврокубках.
– Чого не вистачило у 1999 році, аби пройти Баварію? Як тоді команда переживала виліт у півфіналі і наскільки вихід у таку стадію є важливим, якщо дивитись, що після того українські команди не досягали таких результатів у Лізі чемпіонів?
– Я б не сказав, що нам чогось забракло у цьому протистоянні. Перед цим у нас було кілька матчів у тому сезоні, коли нам дуже пощастило. З тією ж Барселоною Ребров подавав, але м’яч зрізався у ворота, а це був перший гол і гра пішла вже за іншим сценарієм. В Мадриді ми зіграли 1:1 з Реалом, але могли програти той матч. Тоді все поєдналось: наша майстерність, везіння, проблеми у суперників. Скільки раз дивився ті матчі з мюнхенцями, то ловив себе на думці, що якби ми вийшли у фінал Ліги чемпіонів, то обов’язково виграли б його. Втім нам не пощастило у півфіналі, а везіння у футболі грає дуже велику роль.
«АПЛ сприймалась немов би інша планета»
– Багато гравців Динамо тоді звернули на себе увагу європейських клубів. Чи хотіли ви покинути клуб і чому обрали саме Арсенал?
– Я отримав запрошення від Бенфіки у 1996 році, а в Арсенал мене вперше покликали у 1997 році. Але тоді мені про це не сказали… Далі у 1998 році було запрошення від Ліверпуля. А через рік, коли мені вже було 31, вдалося перейти в Арсенал. Деякі гравці закінчували грати у цьому віці, а тут переїзд в Англію та гра в АПЛ. Коли я вже підписав контракт з Канонірами мій агент мені розповів, що Суркіс з Лобановським повертались з гри чемпіонату України і Валерій Васильович сказав, що «можливо такого футболіста ми знайдемо, але капітана – ніколи».
– Ходять легенди серед футболістів, що коли Лужний заходив у роздягальню в перерві матчу, особливо при поганій грі, то міг одним лиш поглядом прибити гравця. Це страх, повага, чи як пояснити це ставлення до вас у команді?
– Сам про себе я нічого не можу сказати, краще це запитати у моїх партнерів. Просто вони бачили моє ставлення до гри і вони брали приклад з мене. Казали хлопці, що бачили як я тренуюсь і не могли після цього халатно ставитись до справи. Я ж вважаю, що як себе поводить лідер, так грає вся команда. Для мене не було авторитетів на полі і я віддавався на всі сто, так і мої партнери робили те ж саме. Якщо ж я бачив, що хтось не допрацьовує, то міг кілька «ласкавих» слів сказати.
– Після чемпіонату України ви почали грати в АПЛ. У чому полягала різниця і як ви відчували перехід на новий рівень? Інша країна, інший побут – як ви до цього звикали?
– Це була немов би інша планета. Ще у Динамо ми грали з Арсеналом і Ньюкаслом у Лізі чемпіонів – так, сильні суперники, але ніби нічого особливого. Я ще й їхав туди, думав, що зараз там буду всіх «ганяти». Втім коли я опинився в Англії, то зрозумів, що там зовсім інший футбол. Кожна гра там немов фінал єврокубків. На полі не можна було зайвий раз голову повернути, бо завжди потрібно бути сконцентрованим протягом всіх 90 хвилин. Всі гравці в АПЛ дуже індивідуально сильні.
– Ви грали під керівництвом одних із кращих тренерів того часу – Валерія Лобановського та Арсена Венгера. Чому вони стали легендарними, у чому полягає їх особливість? Що вони вас навчили? Як відрізняються їх настанови та тренерські ідеї?
– Я вважаю, що Лобановський був набагато сильнішим тренером. Він створював гравців. Тоді як Венгер брав вже готових футболістів. Звісно, Арсен був толковий спеціаліст і хороша людина. Всі поважали його, він був дуже інтелігентним, мав тренерський хист. Водночас Лобановський розвивав футболістів і робив це без великих грошей. Йому потрібен був час, аби зібрати команду, але які ж результати він демонстрував. Проте вони обидва – спеціалісти дуже високого рівня.
– У складі Арсенала була величезна кількість зірок світового масштабу: Анрі, Бергкамп, Адамс, Сімен та багато інших. Якими вони були як на полі, так і у побуті? Чи відчувалось, що це гравці принципово іншого рівня?
– Хоч я і не спілкувався зі всіма на початку, але мене постійно підтримували. Загалом у команді було три групи: англійці, французи та решта легіонерів. Ми не дружили, але були хорошим колективом, який виходив на поле і здобував результат. Гравці розуміли, що ми маємо виконувати свою роботу на високому рівні. Арсен підбирав футболістів, які усвідомлювали це. Наприклад, я підписав контракт на 3 роки з Арсеналом, хоч мені тоді вже було 31. Коли я сказав про це Лобановському, то він аж окуляри зняв. А я потім ще на рік продовжив угоду з Канонірами. В Англії завжди була шалена конкуренція і мені було приємно, що у такому поважному для гравця віці керівництво клубу довірилось мені продовжило контракт. Можна було взяти будь-якого гравця з будь-якої країни світу – Арсенал міг собі це дозволити.
– Ви виграли АПЛ, двічі взяли Кубок Англії та Суперкубок Англії. Чи це задовольняло амбіції команди, або ж ставились вищі задачі?
– Протягом 4 років ми виграли чемпіонство і тричі ставали другими. І друге місце сприймалось Арсеналом як трагедія. В Англії є лише перше місце. Венгер одного разу перед сезоном зібрав команду і спитав що ми хочемо виграти. Англійці казали, що АПЛ – інші турніри їх не цікавили. Тоді як європейці казали про Лігу чемпіонів. Тільки Сол Кемпбелл сказав, що хоче виграти обидва турніри.
– Сер Боббі Робсон включив вас до складу своєї символічної збірної світу. Чи вас здивував його вибір? Або ж ви не звертаєте увагу на це?
– Мій агент прислав мені це відео рік тому. Він раз на рік на зібраннях у штаб-квартирі УЄФА розпитує легенд футболу про найкращих гравців і символічні збірні. Тоді я запитав його: «Де ж ти був з тим відео раніше»? Я вважаю, що Робсон погарячкував щодо такої оцінки. Може другий-третій, але не перший на своїй позиції. А якщо серйозно, то дуже приємно було почути такі слова від легендарної особистості.
«Збірній дуже не щастило»
– Ви – рекордсмен збірної за кількістю матчів з капітанською пов’язкою – у такому статусі ви провели 39 матчів. Що для вас означало виводити свою команду на поле? Чи це підвищує особисту відповідальність?
– Фактично капітан є тренером на полі. Ти маєш показувати партнерам приклад і довести, чому тобі довірили цю роль. Водночас ти як капітан представляєш всю країну і несеш подвійну відповідальність перед вболівальниками.
– На жаль, вам так і не вдалось зіграти на великому турнірі збірних. Команда кілька раз доходила до плей-офф, але поступалась там. Які матчі для вас є найпам’ятнішими? Чого не вистачало збірній у той період, аби досягти кращих результатів?
– У той час збірній дуже не щастило. Особливо у матчі плей-офф зі Словенією. Тоді словенці пройшли нас завдяки помилці головного тренера, який помилився зі складом на цю гру. А перед цим у плей-офф з Хорватією нас зупинив лише арбітр – команду прибили. Німців у 2001 Україна не могла пройти. Хоч вдома ми і зіграли внічию, але відчувалось, що вони були сильнішими. Так вони і розгромили нас у матчі-відповіді.
– На ваш погляд, чи сильніше була команда того періоду за збірні, які потім зіграли на великих турнірах: ЧС-2006, та Євро у 2012, 2016 та 2021 роках?
– Вважаю, що у нас було сильніше покоління, але нам не пощастило. Хоча і потім були хороші команди – інакше б вони не вийшли на ці турніри.
– Чи задоволені ви тим, як склалась ваша кар’єра? Або ж ви відчуваєте що не все зробили на футбольному полі?
– Загалом я задоволений. Хоча хотілось би на 3-4 роки раніше опинитись в Англії і більше там пограти. Також мріяв виграти Лігу чемпіонів.
«Кожному тренеру киян бажаю повернути славу Динамо»!
– Після ігрової кар’єри ви одразу ж почали тренувати, навіть поєднували ці ролі у Латвії.
– Президент Венти мав амбіції створити якісний проєкт і підбирав людей під нього. Але втрутились конкуренти і не дозволили йому побудувати сильну команду. Попри це я думаю, що зробив тоді правильний вибір, що пішов тренувати у Латвії, а не одразу в Динамо чи збірній. Все має бути поступово.
Там я вперше побачив різницю між роллю гравця та тренера і зрозумів, що це зовсім різні речі. Пам’ятаю першу гру зі Сконто, де суддя «вбив» нашу команду. Після матчу я спитав у нього навіщо він це зробив, а він відповів, що йому сказали так вчинити. Все робилось заради однієї команди, яка мала завжди вигравати. Спочатку все було добре, у нас були хороші умови, але потім президенту почали заважати вести бізнес і все рухнуло.
– Після Латвії ви опинились у Динамо. Ви були як помічником тренерів, так і самостійно очолювали команду. Чому у підсумку вам повноцінно не довірили тренувати киян?
– Це питання слід адресувати президенту клубу. Загалом це був цікавий період у кар’єрі. Я працював у тренерському штабі і у Сьоміна, і у Газзаєва. Також кілька раз приймав команду як виконуючий обов’язків головного тренера і досягав непоганих результатів – підхопив команду на останньому місці в груповому етапі Ліги Європи і достроково вивів її з першого місця у плей-офф. Але запрошення повноцінно стати головним тренером Динамо я так і не отримав.
– Згодом ви повернулись в Динамо вже у тренерському штабі Олександра Хацкевича – як ви оцінити цей період?
– Мене запрошували під цікавий проєкт і Хацкевич запевняв, що ми будуємо супер-команду. Втім згодом стало зрозуміло, що обіцянки Олександра не відповідають дійсності. Він покликав у Динамо гравців, які і близько не відповідали рівню клубу і поставленим завданням. Можливості якісно підсилитись та здобути хороші результати у Динамо тоді були. Я знаю, що є такий «футбольний фахівець» Шаблій, який відіграв велику роль у цих трансферах. Я питав у Хацкевича, навіщо він бере у команду цих футболістів, але він не міг мені цього пояснити. Я люблю професіоналізм і чесність – сам такий і вимагаю від людей такого ж ставлення. На жаль, цього там я не побачив.
– Зараз схожий шлях проводить ваш експартнер Олександр Шовковський. Він був помічником у штабі Луческу, а тепер в.о. головного тренера Динамо. Що ви можете сказати про це призначення? Як оціните шанси Шовковського покращити результати киян? Чи має він перспективи, аби стати хорошим тренером?
– Я не знаю, що Шовковський представляє собою як тренер, тому не можу про це говорити. Все буде видно по результатам, які продемонструє Динамо. Я бажаю йому лише успіху і хочу, аби в Олександра все вийшло. Я кожному тренеру киян бажаю повернути славу «Динамо» і знову підняти його до вершин, яких заслуговує цей легендарний клуб.
І взагалі сподіваюсь, що і Динамо, й інші українські клуби докладуть усіх зусиль для відродження рівня нашого чемпіонату часів 10-15-річної давнини. Саме в той період, на мою думку, українська Ліга була на високому та якісному рівні і була конкурентною у Європі.
«УАФ не зацікавлена у змінах в українському футболі»
– А як загалом ви оціните розвиток футболу в Україні? Що на ваш погляд потрібно змінити?
– Реформи в українському футболі вкрай необхідні. Перш за все потрібно відійти від радянської системи. Створити у кожній обласній асоціації центр розвитку регіонального футболу. Необхідно розуміти, що футбол починається на місцях, в наших регіонах справді багато талановитих дітей. Необхідна відповідна інфраструктура та тренери. Для цього потрібно готувати кадри, адже тільки професійні спеціалісти зможуть правильно виховувати дітей. Варто зазначити, що дитячий тренер за своєю роллю набагато відрізняється від тренера дорослих гравців.
Також важливо, аби більше повноважень мали обласні асоціації. Тоді як сьогодні помітна робота лише кількох регіональних асоціацій – цього вкрай мало. Водночас саме регіональні асоціації мають бути фундаментом для розвитку місцевого футболу, адже вони напряму впливають на організаційні та інші побічні процеси.
Крім того, необхідно більше дивитися у бік Заходу, переймати досвід кращих міжнародних асоціацій. Потрібно з ними налагоджувати співпрацю. Я багато спілкуюся із своїми європейськими друзями та знайомими. І думаю, вони б нам допомогли реалізувати чимало програм. Дуже важлива комунікація з професіоналами, які можуть поділитись досвідом і знаннями. Також потрібні якісні кадри, які зможуть адаптувати запропоновані ідеї до наших реалій.
– Що можна і треба зробити для цього?
– УАФ та держава мають допомагати розвитку футболу. Мають бути якісні школи і умови для зростання гравців, а цього немає взагалі. Немає програми, яка б контролювала ці процеси. А це – основна проблема, бо все починається саме з дитячого футболу. Дітям немає де тренуватись, немає якісних дитячих тренерів. Для наставників не створено умови, щоб вони хотіли цим займатись, мали високу мотивацію. Український футбол треба реформувати із самого низу. Водночас я не бачу зацікавленості від УАФ у цих змінах.
У тій же Англії в кожному районі будь якого міста є 3-4 якісних поля і вони всім забезпечені. Кожен охочий може там займатись. Є можливість розвитку. Тоді як у нас погано розвивається дитячий футбол, відтак немає результатів на дорослому рівні. Натомість у нас дуже непрофесійне ставлення до гри, до організації процесу.
Я нетривалий час був у виконкомі УАФ, але побачив, що там немає жодних перспектив. Про розвиток футболу там мало хто думає – всі сліпо виконують укази президента Асоціації. Майже ніхто не хоче проявляти ініціативу. Кожна область має свої особливості та проблеми. Втім більшість представників регіональних асоціацій про це не говорить, а слухає лише те, що говорить керівництво УАФ. Це було тоді, у 2015 році, те ж продовжується і зараз. Після побаченого я одразу ж пішов, бо не міг спостерігати за цим лицемірством і непрофесіоналізмом.
– Чи погодились би провести ці реформи та змінити ці процеси зсередини системи, якби ви отримали таку пропозицію?
– Я б погодився, приєднатись до команди, яка хоче змін, адже хочу підняти рівень нашого футболу. Втім, це мають бути однодумці, які дійсно переживають за справу та є професіоналами. Мій життєвий принцип – це чесність, тож я не потерплю корумпованих людей у своєму оточенні.
Такі зміни не будуть зроблені за рік-два – це тривалий процес. Я б робив ту роботу, в якій я розумію що я роблю. Для цього потрібно зібрати правильну команду з людей, які дійсно хочуть розвивати український футбол. Це можуть бути як ексгравці, так і функціонери, як тренери, так і бізнесмени та інвестори – всі ті, хто мають бачення того, що можна зробити для прогресу. Крім того, потрібно зробити аудит Асоціації та визначити її фінансове становище. Розуміти, куди витрачаються гроші та чи доцільно це відбувається.
У мене є розуміння, як має відбуватись цей процес перебудови. Я знаю колег з інших асоціацій, зокрема з англійської, які б допомогли структурувати програму і визначити, що потрібно змінити першочергово. Є змога залучити іноземних спеціалістів до підготовки наших кадрів як у менеджменті, так і у ігровій сфері, зокрема що стосується тренерства, арбітражу тощо. Особливо суддівського корпусу, бо в них критично низький рівень кваліфікації, тому вони і не судять на євроарені, а в кожний тур УПЛ закінчується суддівськими скандалами. Складається враження, що арбітри — головні в грі. Суддя ж має бути непомітною на полі особою, яка контролює процес. А в нашому футболі – арбітри є головними дійовими особами, а не футболіст, це має бути навпаки. Український арбітраж потребує глобальних реформ.
Також потрібно залучати у футбол приватні кошти. У нас є багато заможних людей, які цікавляться футболом і готові інвестувати, але потрібно правильно їх скерувати, задати вектор, об’єднати їх можливості. Це і є однією із задач УАФ – залучити власне не державні кошти, а приватні інвестиції. Яскравий приклад – Німеччина, де місцевий бізнес активно брав участь у розбудові регіональних футбольних центрів. Втім зараз в українському футболі постійно виникають скандали, у яких замішана Асоціація, і це дискредитує футбол в очах потенційних інвесторів. Постійна корупція не дозволяє їм вкладати гроші у футбол. Для цього потрібно вибудувати прозору систему і відновити репутацію головного футбольного органу країни, аби залучати зовнішні та внутрішні інвестиції у розвиток гри.
Користуючись нагодую хочу подякувати Збройним Силам України, які захищають країну від агресора. Зараз головним пріоритетом для кожного українця має бути спільна праця для Перемоги. Здобудемо Перемогу, відбудуємо країну і відродимо футбол.
.
Ярема Чуйко
