Архідіякон з Одеської єпархії УПЦ Андрій Пальчук на каналі «Життєрадісний дяк» зустрівся з отцем Дмитром Арабаджі – священиком, який довгий час перебував в окупації, багато чого побачив, вирвався звідти і нині перебуває в Одесі. «Ми багато чули і читали про те, яка доля спіткала священнослужителів Української православної церкви на окупованих територіях, які не зрадили свого Блаженнішого і свою церкву, залишилися вірними своїй церкві, державі. Сьогодні ми можемо почути голос священика із окупованої території.
Отець Дмитро розповів, що в перші дні, коли в Сумах точилися бої, Владика підтримав свою паству і одним з перших архієреїв припинив згадувати патріарха Кирила.
«Ми бачили потік біженців із Донецької та Луганської областей. Бачили, як їм важко, і ми молилися, щоб Господь зупинив цей злий намір. На початку війни дзвонили парафіяни із запитанням, що робити. Я переживав за своїх парафіян. Була паніка, люди почали виїжджати. Храм був відкритий і вдень і вночі, ми служили молебні та акафісти, втішали людей як могли. Але багато хто їхав. Ті, хто залишився на тій території, їм було дуже тяжко. Вранці ми чули вибухи, були прильоти до Чангару. Годині до трьох військ були біля селища Якимівка. Заїхали танки, БТР, було відключено зв’язок та світло. За селищем є невеликий аеродром, звідки запускали ракети у бік Енергодару, де знаходиться атомна станція. Більшість людей були у розпачі, хтось тішився тим, що відбувається, але більшість бачила в цьому масштабну трагедію. Люди сиділи вдома і намагалися нікуди не виходити. Спочатку при владі у селищі залишалися колишні керівники, але потім вони призначили своїх. Близько тижня не було світла, зв’язку, не було продуктів у магазинах, був брак ліків. Згодом з території України з боку Василівки, де був блокпост, надійшла гуманітарна допомога від благодійних фондів, у тому числі і від єпархій УПЦ. Усі машини після повернення ретельно перевіряли та обшукували».
Отець Дмитро розповів, що влада в окупації поступово почала змінюватися, стали призначати представників Росії. Вони наполягали на співпраці. Спочатку це було м’яко, пізніше стало зрозуміло, що Українську православну церкву хочуть анексувати.
«Коли було ухвалено рішення Собору у Феофанії, ми сприйняли це як підтримку, це було найбільш правильне рішення. Я одним із перших припинив згадувати патріарха Кирила. Бо бачили, що святіший патріарх благословив дії російської армії. Паства у своїй більшості не підтримала це рішення, оскільки бачила беззаконня. Хоча ми наражалися на певний ризик. Практично одразу була реакція окупаційної влади. До церкви почали приходити люди, які не були нашими парафіянами. Спочатку це були розмови, натяки. Окупаційна влада була зайнята вирішенням адміністративних питань, за церкву взялися пізніше».
Пізніше стало відомо, що Владика був поставлений перед жорстким вибором: прийняти громадянство РФ, припинити поминати Блаженнішого і перевести Бердянську єпархію під аммофор патріарха Кірилла. На що він відповів відмовою. Саме тому він був змушений виїхати.
Одразу після його від’їзду було оголошено про проведення зборів, де мали підписати звернення про перехід єпархії до московського патріархату, фактично це була анексія.
На цих зборах був присутній представник ФСБ.
«Нам не дали цього звернення заздалегідь, щоб ознайомити свою паству, сказали, що в цьому немає потреби. На священиків чинили тиск. У результаті звернення не підписали 5 священиків із 85. Хоча вони сильно ризикували».
Отець Дмитро розповів про долю тих священиків, які не змінили своїх переконань та відкрито висловлювали свою позицію.
Наприклад, благочинний отець Володимир, якого кілька разів забирали на допити вночі доби, погрожували зброєю, роздягали, шукали нацистські наколки на його тілі. На нього писали доноси парафіяни, яким не подобалася його позиція. За цими доносами було створено комісію, яка мала розібратися в ситуації та ухвалити рішення. Яким було це рішення, було відомо заздалегідь – його мали відправити в заборону. Тобто він ставав цивільною особою, і його судили б за законами РФ. Він зрозумів, що є загроза його життю і змушений був виїхати.
Інший випадок – отець Костянтин, який теж не підтримував окупаційну владу і говорив про це і в розмовах із парафіянами, і у соціальних мережах. Не подобалося його благочинному, який писав нього доноси архієрею й у силові структури. Батько Костянтин спробував виїхати, але його зняли з маршрутки і досі невідомо нічого про його подальшу долю.
«Вони до нас ніколи не будуть ставитися з довірою. Священики УПЦ для них просто витратний матеріал, через який вони втілюють свої плани в життя», — зазначив отець Дмитро.
Священиків УПЦ били, чинили психологічний тиск, один батюшка був у полоні.
Отець Дмитро розповів, що на нього чинився психологічний тиск, погрожували депортувати до Сибіру без можливості виїхати. В результаті він був змушений залишити свою парафію і виїхати з окупованої території. Нині він в Одесі служить в одеському кафедральному соборі.
«Повернувшись до України, я відчув свободу. Ніхто ні до чого не примушує. Залишився величезний біль про залишені не по своїй волі парафіяни. Цей біль залишиться в моєму серці на багато років».
