Українські гумористичні актори Володимир Жогло («Вар’яти-шоу», «Солов’їне шоу», «Те саме шоу») та Вадим Дзюнько (Stand Up Battle Club) недавно повернулися зі стендап-туру Європою – «100% на допомогу ЗСУ». Вони розповіли, на що їм доводилося йти, щоб зібрати якомога більше коштів.
В інтерв’ю для OBOZ.UA стендапівці висловили думку про доречність жартів з переселенців і військових, розкрили правду про колег-гумористів та пояснили, як змінилося їхнє оточення з початком повномасштабного вторгнення. Також Володимир Жогло поділився спогадами з гастролів «Вар’яти-шоу» східними регіонами України, зізнався, як реагує на часті запитання про Сергія Притулу та чи ображається на ведучого Славу Дьоміна після їхнього інтерв’ю.
– Володимире, чому в стендап-тур Європою, зокрема до Лісабона, ви поїхали саме з Вадимом?
– Тому що в нас різний матеріал, який спрямований на різну аудиторію, зокрема й вікову. Так ми хотіли, щоб до нас прийшли якомога більше українців. Окрім того, ми з Вадимом товаришуємо.
– Складно було виїхати з України?
Вадим: У нашому випадку виїхати не було дуже складно, але якби нас не випустили, кому від того краще? Тоді наше військо недорахувалось б 1,7 мільйона гривень, які вдалося зібрати в турі Європою. Нас випустили, бо ми це робимо не вперше і щоразу вдавалося генерувати великі суми.
Володимир: У нас була ціль, завдання. Як ви знаєте, 100% від прибутку з нашого туру було спрямовано на конкретні бригади, на конкретні підрозділи, які потребували безпосередньо допомоги.
Труднощі з’явилися через те, що Міністерство культури якраз після нашого виїзду створило умови, через які українським артистам дуже важко виїхати за кордон. Але ми не мали ніякого стосунку до Мінкульту, бо їхали на запит благодійного фонду.
– Кому належала ідея продати упаковку «Мівіни» на аукціоні в Лісабоні? Ще й за 50 євро (2400 грн)! Ще, пригадую, як виконували «Червону руту» за найбільший донат – 300 євро (14 420 грн)!
Вадим: Ми подумали, що було б круто купити українських продуктів, які рідко зустрінеш у магазинах Європи. В принципі, це спільна ідея гумористів, які їздять за кордон (усміхається). Наприклад, Антон Тимошенко продавав українське повітря в пакеті.
Володимир: Ми хочемо привезти українцям якісь пам’ятні речі. Такого абсолютно буденного вжитку. Зазвичай вони мають символічний характер. Всі розуміють, що це не ми продали «Мівіну» за 50 євро. Це людина задонатила 50 євро й отримала просто її як згадку про те, що вона була на цій події і допомогла Збройним силам України.
– Володимире, ви почали стендап у Лісабоні з фрази: «Ви не помітили, але я схуд». Сьогодні ваша вага менша на понад 50 кілограмів, ніж рік тому. Як почуваєтесь?
– У мене була підозра на ішемічну хворобу серця, варикоз на межі тромбозу, діабет другого типу. Загалом все складало не дуже веселу картинку в майбутньому. І мені довелося робити певні кроки, зокрема з хірургічним втручанням. Мій лікар не міг навіть визначити, скільки мені ще залишилося жити…Але зараз я почуваюся краще.
– Це правда, що гумористи веселі тільки на сцені, а поза нею закриті, дещо навіть депресивні люди?
Володимир: Скажу так, що я не завжди веселий, але і не завжди депресивний. Все дуже залежить від зовнішніх факторів. Треба чітко розуміти, що в артистів усе так само, як і в інших людей – є хороші дні, є погані дні.
Вадим: У моєму випадку трохи різниця є. Я вдома хочу, щоб мене менше «рухали», люблю побути на самоті. Але я знаю деяких коміків, у яких усе саме так, як ви запитали: на сцені вони веселі, а вдома з них слова не витягнеш.
– Чи легко вас образити?
Вадим: Мене – так. І деякі коментарі, наприклад, зачіпають. Але коли ми були з Володею в турі, то хочу сказати, що він ніколи не здатен когось образити (усміхається).
Володимир: Мені приємно (сміється). Напевно, через вік чи що, але я також вразлива людина. А ще я дуже емпатичний та емоційний, але є певні речі, коли починаєш розуміти, що просто треба пробачити і відпустити. Бо справді, якщо слухати і зважати на все, що тобі кажуть… Якщо людина говорить щось конструктивне, провела аналіз твого виступу чи зовнішнього вигляду і хоче донести до тебе свою думку, це одне. Але коли людина пише: «Ти – гівно», то не знаю, чи варто на таких звертати увагу.
Вадим: Мені чомусь здається, що багато гумористів – це вразливі люди, тому що ми звикли, що нас хвалять, кажуть, що ми молодці і сміються, а потім раптом пишуть: «Ти – гівно!», як каже Володя.
Володимир: На мене такі коментарі вже не впливають. Коли люди пишуть, що Жогло «древній, як гівно мамонта», то тут треба погодитися. Бо зараз є молоді стендап-коміки, і комусь подобається Вадим Дзюнько, комусь Фелікс Редька чи Тарас Яремій. Є люди, яким подобається Данило Повар, хоча це інший формат гумору. А є люди, які більш прихильні до традиційного гумору, що зачіпає теми, близькі їм. Коли тобі 17-20 років, ти студент, тебе мало хвилюють проблеми, як зробити ремонт з жінкою і не розлучитися. Тому вони вважають, що я пережиток, але коли самі пройдуть певний життєвий шлях, можливо, мої гумористичні етюди будуть їм близькі через те, що вони це пережили.
– Ви ображалися на журналістів за якісь недоречні запитання? Наприклад, під час інтерв’ю відомий шоумен і блогер Слава Дьомін поцікавився у вас, Володимире, скільки може прожити дитина з аутизмом? (У чотирирічного сина Володимира Жогла діагностували аутизм. – Ред.)
– Дивіться, тут питання може бути некоректним, тільки якщо його розглядати без контексту. Якщо розглядати в контексті, що це цікавило Славу, але він просто не вивчив, не дослідив людей з розвитком аутичного спектру і порівняв це з іншим синдромом, де дійсно є проблема в тому, що люди не живуть дуже довго з тими чи іншими патологіями… Мене це запитання жодним чином не образило.
Навпаки, мені приємно, що я мав можливість сказати, що аутизм не дорівнює якимось обмеженням у життєвому циклі. Бо якщо це запитав Слава, цілком можливо, що є ще багато людей, яких це цікавить. Відповідно я мав можливість винести в публічну площину складну проблему. Сьогодні в світі та Україні зокрема народжується багато дітей з розладом аутичного спектра, а суспільство важко приймає таких людей загалом.
Але я думаю, що з часом ми почнемо їх більше розуміти, ми більше їх дослідимо, більше вивчимо. Цілком можливо, що знайдемо в цьому величезні переваги. Наприклад, люди з синдромом Аспергера (один із розладів аутичного спектра. – Ред.) дуже талановиті, можуть зациклюватись на чомусь конкретному, і це можна спрямувати в такі речі, як музика, література чи математичне моделювання або написання кодів. У будь-якій сфері продуктивність людини зростає до неможливого рівня.
Після перемоги ми всі дуже дружно займемося інклюзивністю нашої держави, а зараз треба це робити поступово, як тільки з’являється можливість.
Вадим: Я можу сказати, що під час фінального туру з культурною обороною на початку повномасштабного вторгнення ми спілкувалися з журналістами, і я говорив, що не жартую про військових, лише загалом – на тему війни. І журналісти написали, що «жартують про військових і збирають гроші». Це був неправильний контекст, який я одразу попросив видалити, тому що я так не говорив, і могло б «розлетітися», що ми сміємося з наших воїнів.
– Як реагують на ваші жарти близькі люди, яких ви часто згадуєте під час ваших виступів?
Вадим: Недавно я мав сольний виступ, то моя дівчина навіть допомагала мені. Були речі, які вона не дозволила говорити про себе, бо вони були занадто інтимні. Коли вона почала зі мною зустрічатися, то була готова до того, що так буде. Я жартую про все, що я бачу навколо себе, а свою дівчину навколо себе я бачу часто. Тому вона потрапляє під гарячу руку (сміється).
Стосовно батьків, то мама, наприклад, на початку не дуже розуміла це все, вважала дурницями і хотіла, щоб я знайшов нормальну роботу. Але коли я заробив перші гроші, коли купив мамі пральну машину, коли змінив у хаті міжкімнатні двері, то вона зрозуміла: ага, може, хай балакає зі сцени, нічого страшного (усміхається).
Володимир: Мої батьки завжди підтримували мене в творчому плані. Дружині не завжди подобаються всі мої жарти, іноді вона щось може підказати. Зрештою, вона ж знала, чим я займаюся.
– Ваша думка про висміювання переселенців? Зокрема, про фільм «Раша Гудбай».
Володимир: На мій превеликий жаль, медіа поширюють, як зараз модно казати, зашквари кварталівські. Я скажу так: українське кіно необхідне і комедія зокрема. Чи правильно розкрита тема? Не мені судити, ми з Вадимом не кінокритики. Особисто мені як пересічному глядачу не знаю, чи сподобався би цей фільм, тому що я дивився тільки його огляд. Але чи зіграло в плюс резонування навколо нього? Я думаю, так, тому що багато людей подумало: що ж там за фігня така, піду гляну. Моя особиста думка: це не та комедія, на яку ми всі заслужили, і зараз не зовсім час для того, щоб такі комедії продукувати. Краще розкривати тему, що багато українців відверто і щиро відкривають для себе правобережну Україну, в силу тих чи інших обставин, і закохуються в неї.
Вадим: Мені здається, це так працює, як і з усім у гуморі – сміятися можна з того, що ти сам пережив. Я не можу жартувати про військових, бо я не військовий, я не знаю, що таке втікати з рідного дому, тому про такі речі я жартувати не смію.
– А про що взагалі доречно жартувати під час війни?
Володимир: Я не бачу ніяких табуйованих тем. Питання: як ти це робиш? І для чого ти це робиш? Якщо твій гумор не суперечить твоїм особистим світоглядним основам, то ти можеш його продукувати. Питання в тому, що твої світоглядні основи повинні закінчуватися там, де це може порушити якісь особисті кордони інших людей. Тут дуже все просто: моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого. Наприклад, Вадим каже, що не жартує про військових, коли я в середовищі військових, є певні теми, на які я жартую лише з ними. Тому що їм це близько, їм це комфортно.
Я не можу прийти і сказати що, наприклад, всі російськомовні в Україні – це дуже жахливі і негативні люди. Це не зовсім коректно і правильно. А от своєю творчістю прищеплювати любов до української мови – зовсім інша справа. Або коли хтось, хто не спілкувався українською, почав це робити, бо «в Жогла класна українська мова, і я хочу так само» – це для мене означає досягти певного рівня!
Я не бачив кодексу законів України про жарти. У людей є платформи, де вони можуть вільно висловлювати свою думку і жартувати як завгодно. Наприклад, у Facebook я читаю коментарі і думаю, що то несерйозно людина пише, то жарти такі (усміхається).
Вадим: Можна жартувати залежно від середовища, у якому перебуваєш. Наприклад, якщо я веду корпоратив для айтівців, то жартую про них, бо вони цього хочуть і їм весело. Або, наприклад, я вів весілля військовому, який мав поранення ока, але не хотів, щоб його жаліли, то я пожартував про те, що він пірат і йому смішно. І це добре, що я підняв йому настрій, замість того, щоб сказати, який він бідний.
– Чи доводилося в силу частих трагічних подій в Україні, як наприклад, масові ракетні атаки, скасовувати концерти?
Володимир: У нас є поняття адекватного сприйняття дійсності. Хто б міг переступити через себе і жартувати в день, коли в жалобі вся країна? Це стосується не тільки гумористів, а й акторів, які також виходять на сцену, бо є планові вистави, і це може бути комедія.
Ми всі падаємо в глибокі моральні переживання і нам дуже всім важко. Але коли ми йдемо в магазин, там є людина, яка продає тобі хліб, є людина, яка його спекла, і в якому би стані вони не були, вони мусять йти і виконувати свою роботу. Адже кожен з них усвідомлює, що отримує зарплатню, платить податки і має можливість донатити. У такий спосіб робить все можливе, щоб підтримати тих людей, які намагаються зробити все можливе для того, щоб трагічних подій в Україні було менше.
І в нас є своя зона відповідальності. Ми також повинні своєю повсякденною працею бути вдячними і підтримувати тих, хто робить надзусилля, бо ніхто на планеті Земля зараз не здатен на те, на що здатні наші Збройні сили України. І святий обов’язок кожного з нас – підтримувати їх, поки є можливість. Тому що невідомо, як буде завтра, але поки ми тут, мусимо робити свою роботу.
Вадим: Це жахливо говорити, але ми звикаємо до того, що у нас вмирають люди. Якщо порівнювати, як було на початку повномасштабного вторгнення, коли ми всі були перелякані, не розуміли, що буде далі. Але в березні 2022 року ми спробували пожартувати, спробували виступити, щоб зрозуміти реакцію людей. Ми зрозуміли, як і глядач, що нам це потрібно, нам хочеться посміятись, посміятись з ворога, хочеться об’єднуватись навколо думок з гумором. Мені здається, що з гумором легше долати емоційні ями.
– Вадиме, чому з початком повномасштабного вторгнення ви покинули роботу на радіо?
– На радіо я працював рік, а гумором займався ще раніше. З початком повномасштабного вторгнення я відчув, що буду корисніший, якщо спілкуватимусь з людьми наживо, жартуватиму та веселитиму їх. На радіо ти не чуєш віддачі, не бачиш, кому ти це розказуєш, є відчуття, що говориш це сам собі. Тому я вирішив припинити співпрацю з радіо.
– Володимире, чи планується відтворення «Солов’їного шоу», співведучим якого ви були? Мабуть, це була улюблена програма вашої мами, оскільки вона також вчителька?
– Поки що відтворення «Солов’їного шоу» на паузі, ми шукаємо способи його реалізації. Я вважаю, що доцільність цього шоу дуже важлива в будь-який час. Моїй мамі воно подобалося і через те, що вона вчителька, але я не знаю, чи «Солов’їне шоу» було її улюбленим (усміхається).
– Як пройшов ваш перший сольний стендап?
– Відбувся дуже добре. Вадим починав цей концерт, так би мовити, підігрівав публіку. Так вдалося закумулювати певну суму для 5-ї окремої штурмової бригади, в якій виконує бойові задання Валентин Сергійчук, мій кум, автор і актор проєктів «Вар’яти-шоу» і «Те саме шоу».
– Чи не в кожному інтерв’ю вас щось та й запитують про ще одного вашого кума – Сергія Притулу. Тому вагалася, чи ставити якесь запитання про нього. Вам не набридло?
– Є багато людей, які мене веселять, ще досі питаючи Притулу, де супутник. У цьому плані в нього все дуже комфортно і зручно, бо він каже: «Одні й ті самі запитання, до яких я звик і вже на них не реагую. Я один раз пояснив, другий раз пояснив, третій раз пояснив. Я абсолютно відкритий і відвертий. Але якщо хочете виривати слова з контексту – будь ласка, хочете називати мене злодієм – будь ласка, хочете називати мене хапугою – прошу дуже. Тільки донатьте на Збройні сили, не хочете мені, то донатьте комусь іншому».
Притула, відверто кажучи, відомий багатьом, чому б про нього не говорити? Це ж наша українська народна забава – перемивати кістки (усміхається).
– З ким ще з колишніх колег по «Вар’яти-шоу» підтримуєте стосунки?
– Із Сергію Полупаном, який виконує військові завдання в 55-му окремому полку зв’язку. Також із колегами Владзьо (Володимир Ковцун) і Віталіком Тильним, які долучилися до великої сім’ї «Ліги Сміху», в колективі, який називається «Западенці». Окрім цього, вони виступають у волонтерському десанті, їздять допомагати, збираючи кошти як моїм кумам, своїм колегам, так і іншим підрозділам Збройних сил України.
– До речі, ви читали пост Владзя на Facebook про те, що всі пари без винятку одне одному зраджують?
– Я вам відверто скажу, що я це читав. Ми про це дуже багато говорили. Це його творче переосмислення тенденцій, які він бачить серед свого оточення, і нічого більше. Він не претендує на якусь абсолютну правду. Є багато людей, які, наприклад, вважають, що всі навколо одне одному брешуть, є багато людей, які кажуть, що Притула вкрав супутник.
Кожен має свою думку і її висловлює. Навколо цього можна багато подискутувати, але не впевнений, що Владзьо мав на меті закріпити за собою істину.
– Володимире, що залишилося у ваших спогадах від виступів «Вар’яти-шоу» у східних регіонах країни? Як вас тоді приймали місцеві жителі?
– У 2017 чи 2018 році в нас був невеличкий тур – Покровськ, Сєвєродонецьк, Краматорськ і Маріуполь. На наші концерти люди приходили з національною символікою та з прапорами. До нас із прапорами приходили на концерти лише в США і Канаді, бо ніде так не люблять Україну, як там. І так само робили на сході…
Водночас на форумах писали: «Западєнци, зачєм нам ваша галіцкая культура? Вам здєсь нє ради. Ухадітє». Це все, що я без матюків можу згадати. Ну але знову таки, це ж не всі люди, і концерти, які в нас відбувалися при практично повних залах, а десь був і повний аншлаг, продемонстрували, що українська мова цікава в гумористичному контексті в східних регіонах. Тому ділити за мовною ознакою не зовсім правильно. Просто це політичні спекуляції, на яких тиснули, тиснули і таки дотиснули.
Весь період радянщини – це період, коли поняття української ідентифікації зводилося до того, що «х*хли умілітельні», п’ють горілку і їдять сало. І якщо в людей досі лишилася вавка в голові, і вони вважають, що «по-русски разгаварівают в городах, а українською говорять в селах», то я нагадаю, що село дало нам Лесю Українку, Івана Франка і Тараса Шевченка, а місто – Ляшка, Тищенка, Азарова. Я можу продовжувати довго.
Зауважте, колись був такий гумористичний жанр – анекдоти. Ви можете згадати, коли востаннє чули анекдот про те, що збираються десь троє – росіянин, чукча і молдаванин? Всі стереотипи про інші держави – це справа закомплексованого, огидного, тупорилого, московського болота! Не можна уподібнюватися гівну!
– На вашу думку, український гумор буде тільки розвиватися?
Володимир: Я дуже пишаюся тим, що був долучений до цього грандіозного проєкту, тому що як тільки «Вар’яти- шоу» вийшло на телебачення, кілька років поспіль це було не просто перше українськомовне, а єдине українськомовне гумористичне шоу на телебаченні України.
Можна по-різному ставитися до якості нашого гумору, зараз молоді коміки люблять піджартувати з «вар’ятів», мовляв, то був якийсь старий гумор або недогумор. Мені дуже приємно, бо якщо вони жартують з «вар’ятів», значить, вони їх дивилися однозначно. З іншого боку, мені дуже смішно, коли, знаєте, з «вар’ятів» намагаються жартувати ті, хто ще вчора казав: «Дорогой Александр Васильевич» (Олександр Масляков – російський ведучий КВК і прихильник політики Володимира Путіна. – Ред.) і цілував дупу всім на Першому каналі в Москві чи показував, які українці меншовартісні недолуги, в яких лише сало та горілка.
Але не будемо заглиблюватися в історію. Я впевнений, що кожен має право на те, щоб змінити свою думку. Тому що, як казав Черчилль: «Тільки дурень з часом не змінює своєї думки». Я вважаю, що якщо ці люди щиро переглянули свої погляди на життя, це прекрасно. Мені дуже подобається, що нарешті, не в ті часи, коли ми починали, а з початком повномасштабного вторгнення втрачається оцей стереотип, що «українська – це мова селюків», а еліта «должна разбалакєвать по-расєйськи».
Вадим: Мені ще подобається, що колись для гумору вживали українські слова, щоб бути смішнішим, а тепер навпаки – російська стає такою, на яку переходять, щоб смішно висловитись. Українська стає основною, передовою мовою, це дуже приємно. Тому мені здається, що український гумор буде рухатися з часом, з історією.
А ще мені подобається, як в Україні працює мемна індустрія! Меми – це дуже швидкий та актуальний гумор! У контексті творчості українці завжди були прогресивні і, відповідно, український гумор тільки набиратиме ваги, зростатиме.
Володимир: Ви ж подивіться, який різноплановий український гумор! Є гумор для будь-якої соціальної групи людей. Щодо мемів, то це наш такий український фольклор. Ми авторів не знаємо, але всі їх передають.
– Чи змінилося ваше оточення з початком повномасштабного вторгнення?
Володимир: Дуже багато близьких мені людей зараз виконують військові завдання, тому моє коло спілкування явно зменшилося. Але я просто в такому віці, що й нових з’являється небагато. Просто щоб ви розуміли: серед нових людей у моєму оточенні – Олег Лузанов, Олександр Дмитрович, Богдан Вахнич і Вадим Дзюнько, хоча я з ними знайомий вже років п’ять. Нема такого, що знайомлюся з кимось чи щось таке. Ніби ті люди, які були, ті й залишились.
Вадим: Моє коло спілкування також зменшилося через те, що частина друзів виконує бойові завдання, тому менше змоги спілкуватися, як раніше, а інша частина виїхала за кордон. Так чи інакше втрачається зв’язок. Це правда, від якої нікуди не дінешся.
Володимир: А я думаю, що це ще вікове. Давайте чесно скажу: я вже в такому віці, коли близька дружба – це два рази в рік піти на шашлики і кожен раз казати, що треба збиратися частіше (сміється).
Вадим: Але магія в тому, що коли ви збираєтесь на ті шашлики, вам є про що поговорити…
Володимир: Так, це правда.
Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю зі стендап-комікесою Наталією Гаріповою – про жіночий стендап, найдепресивніший період у житті та сміх Зеленського, який приніс їй 50 000 грн.
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю із продюсером Comedy Club Арменом Оганяном – про зрадника Бардаша, звільнення з ТНТ через війну та як у Португалії став «татом» для дітей з України.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!
