Леонід Биков: «Будемо жити»!

12 грудня виповнюється 95 років від дня народження видатного українського актора й режисера Леоніда Бикова. Він є одним з небагатьох володарів титулу Народний артист України, стосовно якого це визначення має як переносний,  так і прямий сенс. Адже Леонід Федорович є не просто улюбленцем публіки кількох поколінь, в усіх своїх ролях – від юнацьких комічних  персонажів до військових героїв зрілого періоду творчості, він був настільки природним і щирим, що органічно увійшов у життя мільйонів глядачів, як старий добрий друг, надійний товариш, на якого хочеться бути схожим, з яким, як говориться, без вагань пішов би у розвідку. 
Навіть у нинішньому столітті, коли Бикова давно немає, а епоха його картин давно відійшла в минуле, глядачі, в тому числі ті, хто її не застав,  із задоволенням дивляться його фільми. А знаменита фраза «Будемо жити!», – з початком нинішньої війни набула вражаючої актуальності, і знов звучить на передньому краї, надихаючи перед боєм наших мужніх захисників, воїнів ЗСУ.
Самому  Бикову повоювати не довелось, про що він дуже шкодував – Друга світова скінчилась, коли йому було всього 16. Не зважаючи на вік, він рвався на війну, ходив до військкомату, подавав документи до льотного училища – але підлітка скрізь проганяли. Але пам’ять і почуття боргу перед загиблими друзями, – не відпускали, і він відтворював війну у своїх картинах…
Мрія про небо
Леонід Биков народився 12 грудня 1928 р. у простій селянській родині в селі Знам’янка Слов’янського району, що  на Донбасі. У 1929 році батьки   з двома дітьми – Леонідом і старшою на два роки Луїзою, переїхали до Краматорська. Батько працював на металургійному заводі,  син вчився у школі № 6, займався спортом, брав активну участь у художній самодіяльності – грав у шкільному оркестрі, у драмгуртку Палацу культури.
Під час війни Биковим разом з іншими металургами і заводським обладнанням пощастило евакуюватись  до сибірського  міста Барнаул. Життя там було нелегким, хоч бомби  з неба не сипались. Биков, згадуючи евакуацію, невесело жартував: «При слові «Барнаул» мені завжди хочеться їсти»…
Попри захоплення сценою, хлопець, як більшість однолітків, мріяв про авіацію. У 15 років повіз документи у м. Ойрот-Туре, куди евакуювали Ленінградську школу військових льотчиків – звичайно, з ним не схотіли  розмовляти. Через два роки він повторив спробу і поїхав поступати у 1945 р. в ту ж школу, котру вже повернули до Ленінграду. На  диво, його взяли, але після кількох тижнів навчань, війна скінчилась, заклад розформували.  Змирившись, що льотчиком йому не стати, Леонід згадав про друге своє захоплення – сцену. У Київський театральний він не пройшов, у Харківському театральному інституті оцінили потенціал юнака і зачислили на акторський факультет.
Після закінчення вишу у 1951 р. розпочалась його кар’єра уХарківському державному академічному театрі ім. Т. Шевченка. Майже одразу молодому актору довірили грати роль Павки Корчагіна у виставі «Як гартувалась сталь», – дуже престижна і відповідальна роль у ті часи. Він з честю впорався, і в наступні роки зіграв більше 20 ролей. Найбільш улюбленою була роль не полум’яного революціонера, а веселого стиляги у комедії «Вулиця трьох солов’їв, 17».
Артиста почали запрошувати зніматись у кіно. Першу, епізодичну  роль він зіграв у 1952 році в фільмі «Доля Марини». Вже друга роль у фільмі «Приборкувачка тигрів» – юного моряка Петі Мокіна, принесла всесоюзну відомість. Її закріпила  головна роль у  популярній комедії «Максим Перепелиця»1955 року. У числі найпомітніших ролей молодого Бикова в кіно можна назвати Богатирьова  – «Дорога моя людина», 1958; Акішина – «Добровольці», 1958; Альошки – «Альошкіна любов», 1960, Гаркуші – «На семи вітрах», 1962.

Екран і сцена
Більшість цих фільмів знімались на «Ленфільмі» і керівництво кіностудії запросило його у штат, пообіцявши  можливість спробувати себе в режисурі, запропонували житло.  У 1960 р. Биков прийняв пропозицію і поїхав до Ленінграду разом з родиною – дружиною і двома дітьми. Леонід одружився на однокурсниці Тамарі Кравченко, і прожив разом з нею до кінця життя. Акторська кар’єра у дружини не склалася, зокрема через слабке здоров’я, вона присвятила себе чоловікові і дітям – синові Олександру, якого  всі звали Лесем, 1956 року народження, і доньці Мар’яні, на два роки молодшій.
На «Ленфільмі»  Биков у 1961 році зняв свою першу роботу в якості режисера. Це була скромна короткометражка «Як мотузочку не витися…». Але вона фактично стала приквелом знаменитого сатиричного кіножурналу «Фітіль», що почав виходити через рік, є повне співпадіння  за форматом, тематикою – критика побутових негараздів і негативних явищ, навіть знаменитий знак «Фітіля» – тліючий гніт – нагадує заставку першої биковської стрічки. Отже, нашого земляка можна вважати хрещеним батьком легендарного кіножурналу, що демонструвався перед сеансами у всіх кінотеатрах країни до розпаду СРСР, користувався масовою популярністю, і став окремим культурним і соціальним явищем. Биков продовжив  співробітництво з «Фітілем», зняв кілька випусків в якості режисера і актора.
У 1963 р. він пробувався на роль Дєточкіна у фільмі Ельдара Рязанова «Бережись автомобіля», але превагу, як відомо, надали Інокентію Смоктуновському. У тому ж році Биков поставив перший повнометражний  фільм – ексцентричну комедію «Зайчик», де  зіграв головну роль. За підсумками  року фільм зібрав у прокаті 25 мільйонів переглядів, посівши почесне 16-е місце. Незважаючи на прокатний успіх, картину розкритикували у пресі, як надто легковажну. Тож крім купленого за гонорар свого першого автомобіля «Волга»  ГАЗ-21, Биков отримав на додачу  перший інфаркт…
Визнаний невдалим фільм, став останньою режисерською роботою Бикова на «Ленфільмі».  Пропозицій цікавих акторських ролей теж не було. В листі одному з  харківських друзів Миколі Бориченку, Биков скаржиться: «Вже майже рік не знімаюся. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах». З 1963 р. Биков знявся на «Ленфільмі» лише в одному фільмі  «У місті С» за оповіданням Чехова, й то – в епізодичній ролі! Для артиста такого рівня це було принизливо.
Між Невою і Дніпром 
Не бачачи перспектив творчої реалізації в Ленінграді, Леонід Федорович в 1969 р. повертається в Україну. Його запросили режисером на Київську кіностудію імені Довженка. Проте  зустріли далеко не обіймами, але оптиміст Биков не падав духом: «Леонід Федорович був дуже скромним, – згадують на студії. – Йому довго не давали кабінету, так він влаштовувався в холі під буфетом, сидів там з папірцями під пальмою, курив, пив чай і їв цукерки «Каракум», він їх дуже любив».
Поступово справи налагоджувались. У 1969 р. вийшов фільм «Розвідники» Довженківської кіностудії,  що увійшов до десятки лідерів прокату. У цій воєнній драмі Леонід зіграв головну роль в дуеті з іншою легендою українського кіно – Іваном Миколайчуком, своїм добрим другом. На зйомках Биков потоваришував з Олексієм Смирновим, якого знав по ленфільмівському періоду. Головний хуліган радянського кінематографа – Федя  з безсмертної Гайдаєвскої комедії «Операція «И» та інші пригоди Шурика», виявився відважним розвідником, диверсантом, причому  не тільки по сценарію – а й по життю. Командир взводу, старший сержант Смирнов пройшов всю війну, ходив у ворожий тил, мав кілька бойових орденів.
Під час тих зйомок, що проходили     поблизу колишнього Кенігсберга, в наближеній до бойової обстановці, у Бикова виник намір створити власний фільм про війну, і  запросити туди Смирнова. Але шлях до цієї мрії виявився довгим. Артист прагнув серйозної роботи, а керівництво кіностудії все ще бачило в ньому Максима Перепелицю.
Його пропозиції  екранізувати «Василя Тьоркіна»,  шукшинську казку «До третіх півнів», повість Бориса Васильєва «Не стріляйте у білих лебедів» – були відхилені.  Натомість першою його режисерською роботою на Довженко стала прохідна комедія «Де ви, лицарі?» 1971 року. На щастя, йому вдалось пробити проект фільму про війну, яким довго марив.
У 1972 році Биков почав знімати «В бій ідуть лише «старики»». У цій картині він зіграв головну роль, реалізувавши на екрані юнацьку мрію стати льотчиком. В ході роботи над сценарієм Леоніду Бикову і його співавторам Євгену Онопрієнко і Олександру Сацькому довелося говорити з багатьма льотчиками, серед яких були легендарні аси, тричі Герої, маршали Іван Кожедуб і Олександр Покришкін. Завдяки цим бесідам з’явилося у фільмі прізвище головного  героя – Титаренко. Це пам’ять про майора Дмитра Титоренка, пілота 176-го гвардійського винищувального, бойового побратима Кожедуба, з яким на пару вели повітряні баталії.  Мав реальних прототипів і позивний Маестро. Це льотчики – Герої Союзу Іван Лавейкін і Віталій Попков. Обидва любили співати, один грав на фортепіано, другий диригував льотним оркестром. В образі  лейтенанта Щедронова, позивний Смуґлянка, Биков втілив пам’ять про  друга дитинства Віктора Щедранова, котрий загинув за два тижні до кінця війни в Чехословаччині.
Маршальська допомога
Славетні аси Другої світової не тільки розповідями й консультаціями допомагали творцям картини, але й ділом. Величезною проблемою стала відсутність літаків часів війни. На авіабазах не  збереглося жодного винищувача Ла-5, не говорячи  про німецькі «Мессершмітт» 109. Виручив маршал авіації О. Покришкін, на той час – голова ЦК ДТСААФ. Він 10 років прослужив в Києві і не раз бував на кіностудії Довженка. Винищувачі Ла-5 вирішили відтворити, переробивши  учбово-спортивні Як-18А. Під «Мессершмітт» «загримірували» чеський спортивний літак Z-326. За  штурвали сіли кращі пілоти ДТСААФ.
З «кукурузником»  По-2 виручив ще один ветеран, начальник академії ім. Гагаріна, маршал авіації Сергій Руденко. При цьому вузі був музей військово-повітряних сил, у його експозиції знайшовся По-2 випуску 1945 року, який, порушуючи всі інструкції, позичив для зйомок у фільмі Руденко.
Великих зусиль вартувало Бикову затвердити на роль авіамеханіка Макарича  друга Олексія Смирнова. Затверджувати кіношного дебошира й алкоголіка у фільм чиновники категорично відмовлялись.  Довелось Бикову показувати посвідчення інваліда війни, орденські книжки двох орденів  Слави, Червоної зірки Смирнова, – це таки подіяло.
Проблеми не скінчились і після завершення зйомок. Коли фільм був готовий, чиновники  Держкіно поклали картину на полицю. Мовляв, на фоні героїчної епопеї Озерова «Визволення»  співуча ескадрилья виглядає дещо легковажно. Фактична заборона фільму боляче вдарила по Бикову, він переніс другий інфаркт. І знов на допомогу прийшов  легендарний ас  О. Покришкін. Він  пробився  до міністра оборони СРСР Андрія Гречка й навіть до самого Леоніда Брежнєва, зумів їх зацікавити фільмом, як колишніх фронтовиків.  Незабаром фільм «У бій ідуть лише «старики»» був запущений у широкий прокат.
До кінця 1974 р. «Стариків» подивилися 45 мільйонів глядачів, що забезпечило четверте місце рейтингу. Про популярність фільму свідчить те, що його відразу розібрали на цитати, вони стали народними й досі живуть своїм життям: «Від гвинта!», «Все нормально, падаю!», «Немає арфи – візьміть бубен», і звичайно, «Будемо жити!».
Славі фільма не завадило й те, що він чорно-білий. Биков хотів знімати його в кольорі, але дефіцитну імпорту плівку йому не виділили. Зрештою, він обіграв цю обставину, вмонтувавши у стрічку кадри воєнної кінохроніки.
У 2009 році, фірма Traid Intertaiment здійснила комп’ютерну колоризацію фільма. 1,5 млн. грн. на це дав регіонал Нестор Шуфрич, затриманий нещодавно за підозрою у державній зраді.  Але це були московські гроші, бо права на показ нової версії картини перейшли до російського першого каналу. Донька режисера Мар’яна Бикова, з якою, як спадкоємицею не були погоджені дії з фільмом, подала до суду. Вона наполягала, що фільм має залишитись в аскетичному вигляді, вимагала не використовувати нелегально розфарбовану версію і сплати символічний штраф в 1 гривню. Суд повністю її підтримав.
На VII Всесоюзному кінофестивалі, що відбувся 1974  року в Баку, Бикова чекав справжній тріумф: дві перші премії – за кращий фільм і виконання чоловічої ролі. Гран Прі отримав фільм Василя Шукшина «Калина червона», який став абсолютним лідером кінопрокату 1974 р. з показником 65 млн. переглядів. В кулуарах організатори пропонували дати Гран Прі Бикову, – їх не влаштовувала тюремна аура «Калини», на що той відповів:  «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, я вважатиму за честь бути сотим».
  Війна не відпускає
Окрилений успіхом,  Биков продовжує розробляти воєнну тему. Через рік після прем’єри починає зйомку фільму «Ати-бати, йшли солдати» за сценарієм Бориса Васильєва та Кирила Раппопорта. При виборі акторів лейтенантом Сусліним режисер одразу затвердив Володимира Конкіна, котрий, як і він сам, в юності прославився виконанням ролі Павки Корчагіна. А от пошуки іншого головного героя, єфрейтора Святкіна,  тягнулись довго й марно. Аж поки комусь з колег не увірвався терпець: «Льоню, та це ж твоя роль! Невже не бачиш»?
Так у своєму фільмі Биков зіграв свою 22-у і останню роль.
За підсумками 1977 р. стрічка «Ати-бати, йшли солдати…» значилася у лідерах прокату (7 місце), її подивилося 36 млн. глядачів. Картина отримала головний приз Міжнародного кінофестивалю в Бистриці (ЧССР),  Леонід Биков став народним артистом України, лауреатом Національної премії імені Шевченка.
Це дійсно величезне досягнення, адже зазвичай такі відзнаки давали наближеним до влади, ідеологічно перевіреним діячам.  А Биков так і не вступив у партію, хоч його туди наполегливо запрошували. Він не приховував неприйняття брехні, ліцемірства, доносів, засуджував колег,  котрі вислужуються перед начальством, принижуються, щоб виторгувати собі пільги, поїздки за кордон, нагороди. У своїх фільмах він не боявся демонструвати любов до України, його герої співають українські пісні, в тому числі знамениту «Червону калину», що була, і є, символом нескореності нації, вклав в уста Маестро слова, що в Україні «і повітря інше, і небо блакитніше, і трава – зеленіша»… Багатьом представникам творчої інтелігенції  менші прояви любові до рідної землі, а не до «вєлікай савєтскай родіни» – дорого коштували.
Але Биков  своїм талантом і всенародною популярністю заставив владу поважати  свою позицію. Більше того, сам перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький любив творчість Бикова і негласно йому покровительствував. Артисту виділили шикарну чотирикімнатну квартиру в совмінівському будинку по вулиці О. Туманяна.  В. Щербицький в особистій бесіді переконав Бикова забрати заяву про звільнення з кіностудії за власним бажанням.
Діти. Невигадані драми
Це сталось у 1977 році, після отримання Національної премії. Причиною стала скандальна історія, пов’язана з сином актора. Для початку зазначимо, що непроста доля Бикова молодшого  завдала батькові багато переживань і душевного болю, що призвело до третього  інфаркту. У юності Лесь займався спортом, мріяв стати десантником. Але після кількох місяців служби Леся сильно побили, він опинився в шпиталі, звідти його перевели до психлікарні. Вочевидь, керівництво частини намагалось уникнути відповідальності за дідівщину – хто повірить божевільному? Леся тримали під замком, потім комісували зі страшним діагнозом – шизофренія. Це був майже вирок – роботу з такою довідкою знайти було неможливо. Леонід Федорович вимагав нової медкомісії, скасування діагнозу. Але навіть йому з його авторитетом і зв’язками,  не вдалось швидко добитись справедливості.
Та  неприємності на цьому не скінчились. Якось приятелі попросили Леся допомогти перевезти якісь речі. Він допоміг, взявши батькову «Волгу». Речі виявились краденими, хлопець, сам того не підозрюючи, став співучасником кримінальної справи. Подільники отримали чималі терміни, Лесь знов опинився у психлікарні, де сповна відчув, що таке каральна психіатрія.
Через рік вийшов, одружився, у сім’ї народились діти. Але на роботу він, як і раніше, не міг влаштуватись. Лесь писав скарги в усі інстанції, доводячи, що не божевільний, влаштовував акції протесту в Києві і Москві, та ніхто на нього не звертав уваги. Вимагав права емігрувати, – теж марно. Тоді вирішив тікати з країни нелегально. Після кількох невдалих спроб, що закінчувались у психушці, Лесь зумів перейти кордон з Угорщиною, звідти – до Австрії.
Неймовірно, але цей драматичний сюжет завершився  кіношним хепі-ендом. Австрійські медики визнали Леся здоровим.  Йому вдалось дістатись до Канади, він знайшов роботу на будівництві, перевіз сім’ю – у канадського громадянина Олександра Бикова – четверо дітей, підростають онуки.
Доля його сестри Мар’яни склалась не надто вдало, хоч її – спокійну, сумлінну, ставили братові у приклад. Вона закінчила журфак, працювала в столичних виданнях. Вийшла заміж, але шлюб не був тривалим. Проблеми почались, коли не стало батька. Мар’яна скаржилась, що її переслідували підозрілі типи, погрожували, вимагали віддати батьківський архів. Тому вона продала квартиру і  разом з матір’ю переїхала до російського Новомосковська,  завідувала там літературною частиною у театрі. У 1997 р. Мар’яна з матір’ю повернулись до Києва, влаштувалась літредактором на кіностудію ім. Довженка. Все начебто нічого, але живе всі ці роки донька Бикова в гуртожитку при кіностудії – під час  купівлі квартири в Києві вона потрапила на гачок шахраям, залишилася без грошей і власного житла. Сумна історія…

Останні метри до вічності
Завершимо розповіддю про трагічну смерть Леоніда Бикова, яка досі живить різні теорії  й версії. Що не дивно, надто вже схожі  обставини на загибель інших відомих людей, політиків і артистів  – Лариси Шепітько, Петра Машерова, Віктора Цоя, В’ячеслава Чорновола, Кузьми Скрябіна…
Так само, як вони Биков загинув у автомобільній катастрофі, під колесами вантажівки.  Це сталося 11 квітня 1979 року, о 16.30, на 47-му кілометрі траси Київ – Мінськ, неподалік с. Димер. За кермом автомобіля Биков повертався з дачі у Страхоліссі Чорнобильського району. Попереду зі швидкістю 20 км рухався трактор МТЗ з культиватором, Биков вирішив його об’їхати. Коли він став здійснювати обгін, назустріч вискочила вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка розтрощила «Волгу» ГАЗ-24 Бикова,  протягла її 20 метрів. Шансів вижити не було жодних…
Відразу виникли різні версії трагедії.  Говорили про самогубство, інфаркт, який стався у Бикова за кермом, диверсію спецслужб. Навряд чи тут варто шукати слід КДБ – Биков, попри незалежний характер, був не дисидентом, а частиною системи. Йому навіть пропонували очолити спілку кінематографістів України.
На користь версії про самогубство, начебто, свідчить лист, написаний Биковим друзям Миколі Мащенку та Івану Миколайчуку – своєрідний заповіт щодо власного поховання.  Биков просив церемонію прощання на студії не проводити, обійтися без музики і промов. Єдиною піснею, яку вважав доречною на своїх похоронах Биков, була «Смуглянка» у виконанні його «ескадрильї». (Звичайно, друзі виконали всі його побажання).
Однак з’ясувалось, що лист було написано  за 3 роки до смерті, після чергового інфаркту. Проти версій самогубства і раптового серцевого нападу свідчить наявність довгого, в 22 метри, гальмівного шляху, – артист до останнього боровся за життя. Та й мотивів для суїциду не було – скандал довкола сина вщух, Биков розпочав роботу над новою картиною –  сатиричною комедією «Прибулець», був сповнений нових надій і планів.
…Його кращий друг Олексій Смирнов, котрий сам не відрізнявся міцним здоров’ям, в той час лежав у лікарні. Знаючи про тісні стосунки з Биковим, йому довго боялись сказати про його загибель. Виписуючись, він дізнався про смерть друга, котрий єдиний  провідував його в лікарні, підбадьорював незмінним «Макарич, будемо жити»!   Колишній фронтовий розвідник, повернувся до палати, мовчки ліг на ліжко. Живим звідти він вже не вийшов…

Джерело

Новини України