У центральній бібліотеці Кам’янського відбулося чергове засідання краєзнавчого товариства, присвячене темі «Культурне життя Кам’янського в 1960–2000 роках». Це була справжня подорож у минуле: гостям показали книги, рідкісні світлини, архівні документи та інші унікальні матеріали, що відтворюють атмосферу міста тих часів. А ще слово мали люди, які безпосередньо творили культурне життя Кам’янського. Вони поділилися спогадами про яскраві події, відомих діячів і ту особливу атмосферу, яка робила місто справжнім осередком культури.
Кам’янське у 60-х роках
У той період Кам’янське (Дніпродзержинськ) було важливим культурним центром республіки. У місті діяли український драматичний театр, 3 кінотеатри і 13 стаціонарних кіноустановок, 17 робітничих клубів, музей історії міста, Палац піонерів, 86 бібліотек, 48 шкіл, де працювало 1300 вчителів і началося 24000 дітей, 2 палаци культури. Виходило 5 газет. Нацвідоміші – «Дзержинець» і «Знамя Дзержинки». Навіть було заплановано будівництво приміщення державного цирку.
Освітня й культурна мережа розвивалася, а місто активно жило мистецьким життям.
Культурний розквіт у 80-х
У 1980-ті роки Кам’янське переживало справжній культурний розквіт. Місто стало одним із провідних культурних центрів республіки. Тоді тут діяло 18 палаців культури та клубів, музичне училище, 127 бібліотек, 6 кінотеатрів, музей історії міста, а також російський музично-драматичний театр. У 347 гуртках художньої самодіяльності займалося понад 16 тисяч жителів міста, а десять творчих колективів Кам’янського отримали почесне звання «народних».
Учасникам засідання продемонстрували стару газетну замітку з «Дзержинця» про відкриття у Палаці культури «Металург» унікального клубу «Целіус» — клубу любителів кактусів. Він налічував понад 30 учасників різних професій, а керував ним інженер проектного відділу ДМК пан Поляков, справжній ентузіаст «кактусоводства». Це був приклад того, як у ті роки у місті підтримувалося будь-яке захоплення, навіть таке несподіване.
Практично кожне велике підприємство мало свій клуб, а деякі — навіть кілька. Так, Будинок культури хімічного заводу (БКХЗ) мав одразу чотири клуби. У цих стінах проходили концерти, виставки, вечори відпочинку, де збиралися сотні людей. Кам’янське було не лише індустріальним, а й культурним центром, де вирувало справжнє творче життя.
Особливо теплими спогадами поділилися учасники про клуб Металургів у Романковому. Він розташовувався на місці колишнього млина, поруч із парком, де височів пам’ятник Тарасу Шевченку, а неподалік стояла будівля педучилища зі своєю багатою бібліотекою. Колись цей клуб був серцем району: там проводили концерти, ставили спектаклі, організовували дискотеки, які збирали молодь з усього району. Сьогодні ж він стоїть зачинений і пустує, мовчазно нагадуючи про часи, коли культура об’єднувала містян і була частиною повсякденного життя.
Спогади Марини Мусієнко: від «Пламенных зорь» до Палацу металургів
Марина Мусієнко — відома працівниця культури Кам’янського, керівник творчого об’єднання «Музлітр». Багато років вона присвятила роботі у клубі «Пламенные зори», а також у Палаці культури Металургів, який у ті часи був справжнім серцем культурного життя міста.
Вона розповіла, що у ті роки Дніпродзержинський індустріальний інститут — єдиний в Україні ВУЗ із власним студентським клубом «Пламенные зори» – мав надзвичайно насичене творче життя. На початку 80-х там виступали кращі танцювальні колективи міста. Серед них — ансамбль «Скерцо» та відомий танцювальний колектив «Елегія» під керівництвом Миколи та Марини Дрьоміних. Дискотеки, які проводилися у клубі, користувалися такою популярністю, що потрапити на них було майже неможливо.
Пані Марина продемонструвала присутнім рідкісні фотографії, афіші, брошури, які зберегли дух того часу. Вона розповіла й про власну роботу у Палаці культури Металургів, який був одним із головних центрів культурного життя не лише Кам’янського, а й усієї області.
Тут діяв всесвітньо відомий ансамбль танцю «Дніпро», який гастролював навіть у Японії, а також знана капела бандуристів — одна з найкращих у регіоні. На сцені Палацу виступали імениті гості: «Тріо Маренич», Валерій Ободзінський, народний артист Олександр Щукін, молдавський ансамбль танцю «Жок», Йосип Кобзон та інші.
Окрім цього, у Палаці діяли десятки безкоштовних гуртків для дітей та молоді. Саме вони виховали не одне покоління кам’янчан, подарувавши багатьом дітям можливість долучитися до мистецтва.
Марина Мусієнко окремо згадала імена відомих діячів культури міста — Ігоря Губарєва, Анатолія Бедичєва, Лева Купершмідта. Вони зробили величезний внесок у розвиток культури Кам’янського.
На жаль, сьогодні величний Палац металургів переживає занепад і стоїть напівзруйнованим. «Тепер він має, м’яко кажучи, непривабливий вигляд», — з сумом констатувала пані Марина.
«Юність»: студентський оркестр, що підкорив Кам’янське
Володимир Кашнер, відомий журналіст і історик Кам’янського, поділився спогадами про унікальне явище в культурному житті міста 60-х років — студентський оркестр «Юність». Цей колектив став справжнім проривом для міста, адже вперше серед студентів було організовано повноцінний оркестр.
Усі його учасники були самоучками, але це не завадило створити потужний і яскравий колектив. У складі оркестру грали четверо саксофоністів, троє тромбоністів, акордеоніст, гітарист та інші музиканти. Оркестр очолював талановитий Валентин Яценко (на жаль, уже покійний).
Сам Володимир Кашнер, тодішній студент індустріального технікуму (нині — Дніпровський професійний коледж інженерії та педагогіки), виконував роль ведучого разом з Олександром Смольським. Вони не просто оголошували номери, а були справжніми конферансьє, додаючи до концертів гумор і дотепні репліки.
Оркестр підготував три великі концертні програми. Перша, «Осторожно, новички», вийшла у 1964 році. Наступна, «В жизни раз бывает 18 лет», з’явилася у 1965-му. Обидві відбулися на сцені Палацу культури Металургів і збирали справжні аншлаги. «Натовп був такий, що двері просто винесли, — згадує Кашнер. — Глядачі сиділи в проходах і навіть біля сцени».
У 1966 році студенти підготували третю програму — «Город родной». Спеціально для неї Юрій Гітін написав пісню. Цього разу концерт відвідали представники влади, була й міліція, тож організація була більш упорядкованою — двері залишилися цілими, а проходи вільними.
На жаль, це була остання програма оркестру. Більшість його учасників закінчили навчання, а нових музикантів і акторів, які могли б продовжити справу, не знайшлося. Так завершилася яскрава, але коротка історія «Юності».
На зустрічі Володимир Кашнер показав афіші тих років, а також рідкісні фотографії, які зберегли дух 60-х і дозволили гостям ніби перенестися у час, коли молодість і музика об’єднували ціле покоління.
Від руїн до надії: культурне майбутнє Кам’янського
Слухаючи теплі й емоційні спогади про 60–80-ті роки, учасники засідання не могли не провести паралелей із сучасністю. На жаль, сьогодні Кам’янське втратило значну частину своєї культурної інфраструктури. Колись у місті діяли десятки палаців культури, бібліотек і клубів, а сьогодні залишилося лише два Палаци культури та один кіноконцертний зал на лівобережжі. Колишні кінотеатри перетворилися на супермаркети, а колись величний Палац Металургів стоїть напівзруйнованим, нагадуючи про минулу славу й забуту велич.
Та навіть у цій, здавалося б, сумній картині учасники засідання знайшли місце для оптимізму. Адже культурне життя — це не лише будівлі, а й люди, які творять навколо себе атмосферу краси та творчості. Як зазначила краєзнавець Любов Лексієвська, у Кам’янському є унікальний символ, що може стати знаком майбутнього відродження, — пам’ятник розкутому Прометею.
«В усіх інших містах Прометей — закутий, а у нас він вільний. Це знак того, що й Кам’янське виживе й відродиться», — наголосила вона.
Слова краєзнавця прозвучали як своєрідне послання на майбутнє: навіть якщо сьогодні культурні зали перетворилися на руїни чи торговельні центри, дух міста ніхто не зможе скувати. І, можливо, саме цей «вільний Прометей» стане символом нової культурної епохи Кам’янського.
