Мешканці Вінницької області описували складні реалії голоду простими словами…
Щороку в четверту суботу листопада українці запалюють свічки та проводять хвилину мовчання на вшанування тих, хто помер від масових штучних голодів.
В ХХ столітті українці пережили три великих голоди: 1921-1923 роки, 1932-1933 роки та 1946-1947 роки. Наймасштабнішим був Голодомор 1932-1933 років, визнаний геноцидом, вчиненим комуністичним тоталітарним режимом СРСР. Жорстокий злочин забрав життя від 3 до 7 мільйонів українців.
Наприкінці 1929 року переважна більшість селян уже перебувала на межі голодування через постанову компартії, що зобов’язувала перейти від політики обмеження куркульства до ліквідації куркульства як класу. Пізніше радянська влада узаконила насильницькі дії та масове вбивство українців. В серпні 1932 року прийняли «закон про п’ять колосків», яким передбачався розстріл або 10-річне ув’язнення за збирання залишків врожаю на полі.
18 листопада 1932 року політбюро ухвалило постанову, якою запроваджено репресивний режим – «чорні дошки». Занесення на «Чорні дошки» означало фізичну продовольчу блокаду колгоспів, сіл, районів. Всю їжу вилучали, забороняли торгівлю і підвіз товару. Селянам було заборонено виходити з села, території населених пунктів були в оточенні військових загонів і міліції.
Днями вінничанам презентували книгу «Голоси правди та справедливості. Спогади та свідчення очевидців про Голодомор-геноцид 1932 – 1933 рр. на Вінниччині». Видання містить, зокрема, 334 спогадів про Голодомор жителів усіх районів Вінницької області.
Редакція Вінниця.info зібрала з книги болючі історії виживання наших земляків, щоб пам’ять про жертв злочинів радянської влади не згасала.
Софія Пилипівна – уродженка села Зозулинці Хмільницького району. Голод переживала разом з трьома братами і сестрами.
«Мати, падаючи з ніг, цілими днями працювала у полі. А я доглядала меньших діток. Доводилось їсти сиру картоплю, бурʼян. А іноді і стіни гризти», — згадувала жінка.
Батько Софії Пилипівни роздобув трохи зерна. Коли сільські активісти почали шукати в хатах продукти харчування, він заховав його під матрас, посадив дітей зверху і наказав кричати, якщо будуть забирати пшеницю.
«Все так і сталося. Не знайшовши нічого в хаті, вони почали зганяти нас з ліжка.Та ми підняли галас і вони були змушені покинути наш дім. Але вони знайшли і забрали дуже гарний рябчак (покривало, виткане з різнокольорових ниток, — ред.). Перебили в хаті багато посуду», — говорила пані Софія.
Її старша сестра працювала на маслозаводі. Звідти вона приносила сироватку, сир, маслянку.
«А так, в основному, ми їли буряни, зварені на цьому переробленому молоці. Хоча яке воно було не смачне, проте нас порятувало. Люди, які варили буряки на воді, геть усі попухли і вимерли», — додала Софія Пилипівна.
Неподалік від Зозулинців, у селі Журбинці, також Хмільницького району, жахи голоду відчула на собі Варвара Михайлівна. Її батьки пішли з життя ще молодими, а брат подався на пошуки роботи. Тому вона була зовсім одна.
«Харчуватись не було чим. І я з сусідніми дівками ловила черепах, потім їх варила і споживала. Використовували для їжі також гичку (листя з корнеплоду, — ред.) з цукрових буряків та листя липи», — пам’ятає вінничанка.
Пізніше вона працювала у колгоспі, де людей хоч і погано, але годували. Потім працювала на Махаринецькому цукровому заводі, де приходилось їсти жом – кормовий відхід цукробурявого виробництва.
«В колгоспі тим, хто працював, видавали горох. Це тільки тоді, коли він є. А якщо його немає, то за свою працю люди нічогісінько не отримували. Одного разу ми з дівчатами зайшли на сусідське подвірʼя і побачили, як на ньому, обнявши одне одного, лежали мертві мати та син», — розповіла пані Варвара.
Василь Петрович народився в селі Миролюбівка Тульчинського району. Йому було лише 7 рочків, коли в Україну прийшов Голодомор. В сім’ї хлопчика було троє дітей, вона сильно бідувала.
«Споминаю, як моя мати працювала в євреїв. Ввечері за роботу жиди давали лушпайки (шкірки фруктів і овочів, — ред.). Коли мати принесе додому лушпайки, ми обступимо її і вибираємо з лушпайок крихти хліба, щоб хоч трошки поїсти», — згадував пан Василь.
Діти ходили напівголі та босі, збирали в полі гнилу картоплю, терли її і їли, щоб якось вижити.
«Навесні в полі було зелене жито. Я дуже хотів їсти, наївся зеленого жита, живіт спух, а їсти все ж хочеться. Дуже помниться, як я хотів їсти, стояв біля вікна і плакав. Жителька села проходила біля хати, почула мій плач і принесла трошки капусти і гречки», — сказав Василь Петрович.
Вінниця.info, фото по тексту — архівні
