Співак Лері Вінн мав славу головного романтика українського шоу-бізнесу 90-х. Блакитноокого блондина обожнювали мільйони, але на піку популярності він раптово зник із публічного простору, залишивши більше запитань, ніж відповідей. Нещодавно Лері Вінн знову нагадав про себе – з’явився у сімейному фільмі «Ну, мам», де зіграв самого себе.
OBOZ.UA вдалося поспілкуватися з артистом. В інтерв’ю музикант розповів про кіно, скандали та роботу в Росіі. А ще – про знайомство з Леонідом Кучмою, дружбу з Віктором Павліком та «постановні бійки» заради піару.
– Валерію, хочу почати з фільму «Ну, мам». Як узагалі сталася ця співпраця?
– Це відбулося випадково. Я взагалі люблю жартувати, що моє життя зіткано з чудес, випадковостей і пригод. Мені зателефонувала давня подруга Елла Бобленюк, виконавча продюсерка фільму: «Хочемо зняти тебе в кіно». Я в той момент був за кермом і чомусь одразу згадав фразу з популярного колись музичного фільму «31 червня», яка належить принцесі Мелісенті: «Ця роль відповідає королівській честі?» Елла засміялася: «Цілком». – «А що саме маю грати?» – «Фактично – самого себе». – «Вже цікаво! Камео?» – «Так, єдине – тобі там добряче дістанеться». – «Ще цікавіше! Надсилайте сценарій».
Я взяв сценарій і, відверто кажучи, побачив перед собою товстезний фоліант – тож майже одразу перегорнув до тих сцен, де мав зніматися сам. Потім ми зустрілися на читку: приїхала пані Наталя Сумська, з якою в мене спільні сцени, інші актори. У мене, хоч я й не знімався раніше в кіно, є досвід роботи зі сценаріями – багато писав сам. Тому маю досить високі вимоги до живої мови персонажів. Те, що було написано, – кльово, проте не завжди природно звучало саме для мене. Але знімальна група – просто бомба, дуже гнучкі люди. Ми могли обговорювати, змінювати, шукати точніші інтонації – і це був великий плюс.
Знімальний процес для мене став справжнім викликом: було лячно – не приховую. Я добре знаю «кухню» зйомок: як працює оператор, вибудовується світло, пишеться звук, що означають команди «мотор» і «стоп». Але опинитися в кадрі як актор, ще й у взаємодії з партнерами, ще й із якими (!) – зовсім інше. Але процес був дуже гнучкий, живий. Команда йшла назустріч і допомогла адаптувати текст під мою манеру мовлення. Бо у мене своя, трохи нестандартна фразеологія — і мені важливо, щоб слова звучали органічно.
– Ви вже передивилися картину?
– Чесно? Ще ні. Для мене завжди було дивно: коли акторів на кшталт Бреда Пітта чи Джонні Деппа питають про гучну прем’єру за їхньої участі, а вони спокійно відповідають: «Та я його не дивився». Мене це шокувало: «Як так можна цинічно брехати? Ти ж там знімався!». Тепер розумію – можна. Я не потрапив на допрем’єрний показ – не склалося. Подумав: ну гаразд, значить, не час. Але вже наступного ранку в мене буквально розривався телефон – дзвінки були звідусіль.
Серед тих, хто телефонував, люди з гарним кінематографічним смаком, яким довіряю. І от коли одна з таких людей – рівня голлівудського експерта – сказала: «Я і наплакалася, і насміялася», не втримався: «Що, дійсно сподобалося?» А Юля: «Валєро, це бомба! Давно не бачила нічого подібного». Друзі навіть потай знімали якісь уривки в залі, надсилали мені.
– Скажіть, а ваше життя зараз – це що? Чим займаєтеся?
– Та хто його знає… Живу. Ти сама можеш відповісти на таке запитання? От «чим ти зараз займаєшся» – і що сказати? Бо інколи на це просто немає однозначної відповіді. В теперішніх реаліях ти не знаєш, що буде навіть за годину, не те що завтра. Тому мене, якщо чесно, трохи дратують ці журналістські заголовки на кшталт: «Як сьогодні живе Лері Вінн». Та йдіть у дупу з таким! (сміється).
– Ви в рідній Вінниці мешкаєте чи в Києві?
– З якого переляку мені жити у Вінниці? Такі плітки в медіа? Ні, я живу в Києві, я у Вінниці буваю, тому що в мене там мама і сестра. З ким із артистів підтримую зв’язок? Та, відверто кажучи, з небагатьма. Особливо після того, як спочатку — ковід, а потім війна фактично багато чого змінили. Я ж у певному сенсі сам частина цієї індустрії – і добре розумію, наскільки хто чого вартий. Здебільшого – з усіма у рівних контактах. Загалом зі мною складно посваритися, але за бажання – можливо. Хоча, відверто кажучи, не раджу: зазвичай це набуває, скажімо так, незворотного й доволі непередбачуваного характеру (сміється).
Історично склалася дружба з Віктором Павліком – ми колись разом приїхали до Києва, знайомі з 80-х років, навіть якийсь час ділили орендоване житло. Втім, це окрема історія – у двох словах її не розкажеш. Підтримуємо зв’язок: вітаємося з днями народження, спілкуємося. Але про свій ювілейний концерт у Палаці «Україна» він якось навіть не повідомив (усміхається).
– Як ви ставитеся до скандалу між продюсером заходу Сергієм Перманом і Віктором Павліком та його дружиною, про який стало відомо після події?
– Якщо чесно, не знаю, що там відбулося насправді. Якщо захоче Вітя – розкаже. Я не люблю оцінювати збоку, не маючи повної картини. У мене свого часу був «конфлікт» із Павліком, але зрежисований. Ми робили мій бенефіс у дуже популярному тоді клубі Freedom. Продюсер заходу Олег Чорний ламав голову: потрібна якась «фішка», щось, що точно не залишиться непоміченим журналістами. Я пожартував: «А давай я Вітьці пику наб’ю!». Він каже: «Та ні, ти ж герой, це ж твій бенефіс». – «Ну тоді нехай він мені наб’є». – «Ти серйозно?» – «Та легко». У підсумку я буквально за кілька хвилин «спровокував» Віктора Павліка на бійку. Олег усе це зняв на відео й виклав в інтернет. Наступного ранку я побачив, скільки в Києві «жовтих» журналістів – інтерес був шалений.
Нас рвуть на частини, ми мовчимо, як партизани: жодних коментарів. І вже безпосередньо на самому заході зробили шоу: під час однієї з композицій, яку співали дуетом, балет несподівано для глядачів «розгорнув» ринг прямо на сцені. Це мало вигляд продовження історії – ніби наша бійка отримала театралізоване продовження. Ми заходили в ринг у рукавичках, в трусах. працювали раундами по 30 секунд, розходилися по кутах, а гримери швидко і непомітно «домальовували» кров та синці. Цей приклад добре показує, як шоу-бізнес іноді грає на межі реальності й постановки. Інше питання – коли подібні ситуації виникають не як елемент шоу. Там уже все залежить від контексту й того, наскільки сторони готові або не готові домовлятися.
– Не секрет, що свого часу ви були досить популярні в Росії. Після вторгнення підтримуєте з кимось там зв’язок?
– Москва – це басейн з кислотою. Якщо в тобі є щось людське і ти цим дорожиш, там тобі буде важко втриматися – загинеш. Я для себе всі ті зв’язки повністю розірвав. Є лише дві людини, про яких можу відгукуватися позитивно: це Алла Пугачова та Ігор Крутий, з яким якийсь час працював. Був час, коли життя нас сильно зіштовхнуло, ми спілкувалися. Але зараз немає такого, щоб зателефонував от так запросто і запитав: «Алло Борисівно, як почуваєтеся?» Ігорю – можу, але не буду. Перед 2014 роком, коли вже було все зрозуміло, я розірвав контракт із його компанією. Він тоді кілька разів перепитував: «Ти точно впевнений?» Я відповів: «Більш ніж».
Пам’ятаю, як тоді там багато говорили про «братство і єдність», але коли доходило до конкретних речей, картина змінювалася. Часом можна було почути: «Що ти мені розповідаєш – я москвич у четвертому поколінні». Я на це відповідав приблизно так: «Слухай, москвичу, і що далі? Що в тебе насправді є, окрім прописки? Алмази в Москві? Ні, вони в Якутії. Нафта прямо в квартирі б’є? Ні, вона в Сибіру та Татарстані. Газ в тебе тільки в квартирі – і то до дев’ятого поверху в будинку доходить. Рухне Росія – вирвеш сторінку з пропискою в паспорті і зжереш з голодухи».
– Повернімося до наших реалій. В одному зі своїх інтерв’ю кількарічної давності ви зізнавалися, що були ображені на Олега Винника, який «запозичив» ваш сценічний образ.
– Так, образ справді був «злизаний», і ніхто цього не приховував. Я ставив запитання: «Що ви творите? Подивіться мої фото з 1998-2003 років – це практично точна копія, ви повторили всі образи». У відповідь почув: «Та ти ж зараз цим не користуєшся». Я запропонував: «Так заплатіть, та й користуйтеся». З часом спала на думку інша ідея: «Слухайте, давайте зробимо дует, влаштуємо якийсь красивий скандал… Уявіть, як поведуться фанатки – його і мої». Але, на жаль, люди часом не вміють мислити стратегічно, тому – ідея померла ще до народження.
– Дозвольте трошки поговорити з вами про особисте, бо мало що відомо про ваших дітей — доньку Поліну та сина Артема.
– Донька Поліна вже доросла – їй 27 років. Син Артем – ще доросліший. Він яскравий, талановитий. Вже давно не в Україні. Мав контракти в Японії – працював там сім років і навіть був зіркою японського шоу-бізнесу. Але то окрема історія. А потім сказав: «Тату, якщо у цьому світі є країна, в якій не хочу жити, то це Японія». Після того була Німеччина, а зараз – у США.
– Цікаво: звання заслуженого артиста України вам щось дає?
– Знаєш, звісно, приємно – як знак визнання. Але це не про не про «корону на голові», більше – про можливості. Особливо в нинішній час – це своєрідний пропуск, який дозволяє швидше вирішувати речі, що для інших можуть тягнутися місяцями. Я можу подзвонити в приймальню до будь-якого посадовця, і мене вислухають без зайвої бюрократії. Це реально допомагає, коли потрібно оперативно щось організувати чи зрушити з місця, бо я багато волонтерю.
А взагалі історія з цим званням була доволі кумедна. Мені ще навіть офіційно його не вручили – зателефонували з Міністерства культури і кажуть: мовляв, президент підписав, вас пізніше запросять на вручення, але ви маєте знати, що вже заслужений артист. Я поклав слухавку, сиджу в офісі «Україна-Фестиваль», поруч технічний директор Сергій Борисов, дивиться на мене: «Що з тобою? Обличчя якесь дивне». «Та от, щойно подзвонили… Сказали, що я – заслужений артист. І що тепер із цим робити?». «Що робити? – сміється. – Безкоштовно поховають. Якщо пощастить…»
Із Леонідом Кучмою у мене взагалі окрема історія – я ж у нього, можна сказати, випадково потрапив у придворні музиканти. Чиста наївність і збіг обставин. Була ситуація: йому на одному заході подарували гітару. Люди дарують президенту інструмент – але ж можна хоча б дізнатися, на чому він грає. Він же грає на семиструнній, а принесли шестиструнну. У підсумку інструмент переналаштували, допоміг Валерій Куцевалов, тодішній директор «Україна-Фестиваль». Але було очевидно, що Даниличу незручно. Зі мною був мій інструмент. Я підсів і потихеньку став акомпанувати – одну пісню, другу. Мабуть йому це зайшло, каже: «Нікуди не йди». Я сміюся: «Взагалі-то я ведучий цього заходу». Це був Новий рік у нього в одній із резиденцій.
Зібрався весь Кабмін, багато людей, атмосфера така неформальна. І після того випадку мене почали включати практично в усі заходи. Розповідали, що він часом переглядав списки артистів і питав: «А де Лері Вінн?» – «Розумієте, він трохи не вписується у формат». – «А з ким я під гітару співатиму?».
За ті роки було стільки історій – на цілу книгу. Вона, до речі, у мене лежить, так і не видана. Робоча назва – «Життя – анекдот». Це такий формат коротких, яскравих, інколи дуже кумедних епізодів – про людей, з якими зводило життя: від Гарика Кричевського і до Леоніда Кучми та Нурсултана Назарбаєва. Я писав – історії накопичувалися, накопичувалися… А потім почалася війна, і стало зрозуміло: деякі речі просто неможливо адаптувати в нову реальність. От, наприклад, історії, пов’язані з Гаріком Кричевським. Його побутова мова – завжди дуже яскрава та специфічно – несподівана, і адаптувати її українською так, щоб не втратити характер, – непросто. Теоретично можна, але це вже інша інтонація, інший настрій. Інша людина, характер.
Хоча він сам, до речі, багато чого переклав і переосмислив українською. Я з ним говорив про це. Ми ж свого часу працювали разом, я багато йому організував корпоративів. Дзвоню, кажу: «В таку-то дату вільний?». А він відповідає: «Валєро, я не вийду на сцену, поки не буде повноцінної програми українською – не дві пісні, а весь концерт, півтори години». І фактично зник на цей час – занурився в роботу.
Потім зізнавався: це значно складніше, ніж здавалося. Бо це вже не просто переклад. Це нові тексти, нові сенси. Аранжування можуть залишатися схожими, мелодії теж, але сенс пісень – зовсім інший. Окрім того, деякі теми, які існували в російськомовному просторі, просто не мають прямого відповідника в українській культурі. Та ж пісня «Мій номер 245» – в українській традиції немає такого жанру як тюремна лірика. Тому й тексти доводиться не перекладати, а створювати заново.
– А на вулиці вас впізнають? Ви ж давно живете на Оболоні (один із районів Києва. – Ред.)?
– Так, у мене всі квартири були винятково на Оболоні. Для мене це найкращий район. Жартую, що я – «дитина асфальту»: важливо, щоб усе було поруч, у кроковій доступності. І тут це є. У мене буквально метро під будинком. Недалеко – озеро. І це не просто озеро, а така локація, куди реально хочеться виходити щодня. У мене навіть були квартири з видом прямо на воду – на Героїв Дніпра. Чесно кажучи, досі шкодую, що одну з них продав. Треба було залишити, але тоді не вистачало грошей. І що важливо – вся інфраструктура під боком. Виглянув із балкона – магазини, торгові центри, усе поруч. Умовно кажучи, можеш почати готувати сніданок, зрозуміти, що не вистачає олії – одна зупинка ліфтом і питання вирішене.
А щодо того, чи впізнають… Так, звісно, впізнають. Але на Оболоні це якось по-домашньому – без пафосу, зайвого ажіотажу. Свій район, свої люди. Ти знаєш, є артисти, що знімуть грим – і їх навіть рідна мама може не впізнати. А є інші – яким грим, по суті, й не потрібен. Їх упізнають будь-де: хоч у лазні в простирадлі. Просто сядеш поруч – і вже: «Ой, це ж ви, добрий день». От я, мабуть, із цієї другої категорії. Мене впізнають. Дуже часто видає голос.
– Якраз хотіла зробити вам комплімент: ваш голос зовсім не змінився за ці роки – такий самий юний.
– Та це я просто прикидаюся (сміється). Хоча насправді – так, багато хто каже: «Ой, цей голос – десь його чув». А потім уже придивляються: «Точно, і очі ті самі». Я до цього всього ставлюся спокійно. Пам’ятаю навіть один дуже показовий епізод. У мене був день народження, і одна відома артистка дзвонить: «Я не зможу приїхати». Питаю: «Чому?» – «Бо водій затримується, як я без нього поїду?» Я кажу: «Та як усі – викличеш таксі й приїдеш. Намотаєш шарф, одягнеш кепку – і вперед». Коротше, умовив.
Домовилися, що вона під’їде до Мінського ринку, до виходу з метро – я її там зустріну. Я саме вийшов, думав ще щось докупити. Вона приїжджає – кепка, шарф, окуляри… Виходить з машини, розраховується, озирається навколо. Ми разом заходимо на ринок – а там, як завжди: знайомі продавці, жарти, торг, якась балачка. А вона стоїть поруч, тремтить – видно, що в шоці: зараз її впізнають, зараз щось буде… У підсумку ми спокійно походили, щось купили, піднялися до мене додому. І вона вже там видихає: «Боже, я думала, це буде катастрофа». Я кажу: «Все, зірко, знімай маску. Ну що, впізнали тебе? Хтось взагалі звернув увагу?». Тиша.
– Після фільму «Ну, мам» були якісь цікаві пропозиції?
– Жартуєш? Спочатку зателефонували з Голлівуду, а потім з Боллівуду. Ні, це цікаво було, щоб приєднатися до великого кіно.
– Але ж ви таким чином гарно нагадали про себе.
– Ти справді думаєш, що ролі посипляться, як із рогу достатку, варто лише раз засвітитися? (усміхається) Ні, це був цікавий кіношний досвід, приємна, професійна команда, але, розумієш, це багато в чому випадковість. Перед цим у мене, до речі, була ще одна пропозиція – зніматися в серіалі. Але я зазвичай не люблю говорити про проєкти, які не відбулися. Там уже все було на фінальній стадії: затверджені костюми, розписані дні зйомок, сценарій погоджений. Але в підсумку не склалося. Що стосується «Ну, мам» – для мене це було радше історією про те, щоб зробити все максимально якісно. Якщо вірити зворотному зв’язку від знімальної групи та режисера – їм сподобалося.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Василісою Фроловою – про Дубай, де мешкає, штраф у 2 млн за фото в Instagram та консервацію з України: «Багато з того, що розганяють медіа, неправда».
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
