Це сповідь Аліни Володимирівни, матері Андрія Кордаса, жителя села Вільха, солдата ЗСУ, який загинув 1 жовтня 2022 року. Разом з невісткою Вікою вона розповідає про Андрія, якого знали з різних сторін.
Мама Андрія постійно плакала, розповідаючи, як після загибелі син приходив їй у снах, спочатку – сумний, а потім – веселий. Йому було лише 28 років, і 30 жовтня він мав би святкувати 29-річчя.
- Відразу після загибелі він мені снився сумний, – почала розмову мама, – для мене він не загинув, я його чекаю і щоранку з ним розмовляю, благаючи і далі мені снитись. І він сниться… але вже веселий, такий, як був живий.
- Аліно Володимирівно, яка ви мама?
- Я довіряю своїм дітям. Я довіряла синові, розуміючи, що рано чи пізно мені прийдеться його відпустити. Він був старшим люблячим братом для сестер. Я вчила своїх дітей порядності і чесності.
–А що для вас чесність?
- Бути вірним собі, друзям і близьким.
- Ви – мама двох доньок, як ви їх виховували? Пантрували кожен їх крок чи теж довіряли, як Андрієві?
- Ну принаймні не казала не ходити з хлопцями (сміється). Я не тисну на їх вибір. Вони із числа тих дітей, які ставлять батьків перед фактом, як вирішили, так і буде. Наприклад, Андрій, коли закохався у Віку, то зупиняти його було марно. Дочекався, поки вона закінчить школу, і одружилися. Я завжди вчила дітей відповідати за власні вчинки і слова. Віка, дружина Андрія, родом із Закарпаття, а до нас, у Вільху, щоліта приїздила до бабусі на канікули. І от якось син мені сказав, що хоче поїхати у Закарпаття, в місто Хуст, він тоді навчався в училищі, а Віці було лише 15 років. Я не сприйняла серйозно його бажання, але даремно, бо Андрій скаже, як зав’яже, і він поїхав.
- Віко, він приїхав до вас в Хуст і що?
- Ми зустріли Новий рік, і він повернувся додому. Згодом я приїхала в село і ми зрозуміли, що будем разом назавжди. Я закінчила школу, і ми одружилися, далі народилась донечка Аліночка, а потім – син Сашко. Ми були щасливою сім’єю.
- Як діти сприйняли загибель тата?
- Важко, особливо дочка, адже вона татова доця, а Сашкові на той час було лише 2 рочки, і він не усвідомив цю втрату. Зараз, коли їдемо на кладовище, він бере з собою машинки, щоб гратись з татком. А ще просто ставить фото Андрія і грається з ним в різні ігри (плаче).
Поки Віка розповідала свою сімейну історію, а Аліна Володимирівна її постійно доповнювала, я відчувала їхню спільну, одну на всіх любов.
- Я тепер маю три доньки,– каже Аліна Володимирівна, – і як би надалі не склалося особисте життя Віки, менше її не любитиму.
- Аліно Володимирівно, а який Андрій був дитиною?
- Андрій жив із вітчимом і називав його батьком. Малим був активним, спортсменом, виваженим і справедливим. Ще змалечку любив все розбирати і складати назад, був дуже допитливим.
- Віко, яким Андрій був чоловіком?
- Кажуть, що жінка щаслива, коли стоїть за чоловіком. Я була за ним. Андрій вирішував всі побутові питання, підтримував мене навіть під час війни, закликав бути сильною. Завдяки йому я навчилася кермувати.
- Як Андрій повідомив вам про намір піти на війну?
- Коли почалась війна, Андрій відправив нас з дітьми в Чехію і по телефону сказав, що він поїде на військове навчання, а згодом служитиме в ТРО міста Хуст. Я й заспокоїлась, подумавши, що в Закарпатті спокійно, вдома він все одно не всидить. Але де там! Через короткий час Андрій повідомив, що перебуває в Запорізькій області. Він пішов добровольцем в рембатальйон.
Я була в шоці. На навчання він так і не поїхав, їх відразу кинули на війну, захищати Херсонщину.
Через 5 місяців ми з дітьми повернулись в Україну, до села Вільха. Андрій звичайно цього не схвалював, і дуже за нас хвилювався проте тут, у Вільсі, ми вдома, ми в безпеці.
- Про що мріяв Андрій?
– Про щастя своєї сім’ї, адже ми 10 років прожили щасливі і в радості. Я щаслива дружина, мама, донька і невістка.
- Аліно Володимирівно, а як ви дізнались, що син іде на війну?
- Пам’ятаю, Андрій написав мені повідомлення, що коли Віка з дітьми перетне кордон, я піду на війну. Сказав, щоб я не хвилювалась, бо він іде в рембатальйон, лагодити бойову техніку. Але згодом Андрій перевівся в штурмовики, бо не міг терпіти несправедливості, яка діялась в їхній бригаді. На жаль, у війську теж є корупція.
- Аліно Володимирівно, як сприйняли втрату брата ваші доньки?
– Важко. Ця рана не загоюється. Ми постійно говоримо про Андрія, коли збираємось разом. Син завжди любив жартувати, там, де був він, там було весело. Ми часто переглядаємо спільні фотографії, а за святковим столом Андрій поруч, в думках, розмовах, жартах, але, звичайно, зі сльозами на очах.
- Віко, хто ще, крім батьків, підтримує вас у горі, можливо, друзі?
- На жаль, життєвий фільтр «пересіяв» коло мого спілкування. Лишились одиниці, які підтримали і зрозуміли. Я навіть чула на свою адресу звинувачення у тому, що я його туди відправила, що потрібно було не відпускати і таке інше. А ще мене дуже засмучує, коли мої колишні друзі у фейсбуці демонструють своє «щастя» у вигляді гулянок по нічних клубах. Мій чоловік загинув за Україну, за можливість жити нам… але, їм цього не зрозуміти. Шкода.
Я їздила з волонтерами на місце загибелі Андрія в Болеславський район Херсонської області. І з тих пір я займаюсь волонтерством, я возила на Херсонщину військовим амуніцію, цивільним – продукти харчування, одяг, іншу провізію – все, що могли дістати. Спочатку був Херсон, потім – Сумський напрямок, останній раз була в Донецьку. Коли Андрій служив, я чула від нього, що все добре, ніхто не стріляє, в них все є і вони на повному забезпеченні. Він беріг мене і мої нерви, а я вірила, поки не побачила всю реальність на власні очі.
- Тож як ви дізнались про смерть Андрія?
- 29 вересня 2022 року ми з Андрієм говорили востаннє,– каже Віка, – він сказав, що їх відправляють на навчання. Тоді йшов дощ, була негода і наша розмова обірвалась. Андрій надіслав мені повідомлення, що все добре. А вже 1 жовтня мені надійшло повідомлення від його друга із рембатальйону (бо Андрій вже служив у штурмовій бригаді) з текстом: «Ваш чоловік був мужнім воїном, ми помстимось». Я не повірила, але марно. Через три дні нам офіційно підтвердили, що Андрій загинув. Привезти Андрія не було кому, і нам сказали чекати, але ми чекати не стали і з Андрієвим вітчимом поїхали самі забирати Андрія.
- Ви вірите в перемогу України?
- Так, але для кожного вона буде різна. Для тих, хто втратив, – зі сльозами на очах, для тих, хто не відчув – інша. Мій чоловік – Герой, він намагався стримати цю навалу, він захищав нас до останнього свого подиху, і ми повік пишатимемось ним.
Післямова: ми ще довго спілкувались, а мама, Аліна Володимирівна, продовжувала плакати… і не хотілось зовсім її заспокоїти. Мені здавалось, що мати має виплакати своє горе. Нехай плаче, можливо, так буде легше чекати, адже вона вірить, що син повернеться, бо коли йшов на війну, сказав: «Мамо, де б я не був, чи близько, чи далеко, вір: я хоч пішки, але повернусь до тебе». Хіба після таких слів можна не чекати?
1 жовтня 2024 року виповнюється друга річниця з дня смерті Андрія Кордаса, солдата ЗСУ, нагородженого орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та Хрестом Героя (посмертно). Доньку Андрія та Віки, Ангеліну Кордас, нагороджено грамотою Головнокомандувача Збройних сил України, Валерієм Залужним, за волонтерство.
Просимо всіх згадати Андрія Кордаса в молитві до Бога про спокій його душі в царстві небесному.
Альона Лободзінська
