«Чому я досі тут»: історія про школу на прикордонні Чернігівщини, яку розмістили у вчительській хаті

За інформацією: Суспільне Чернігів.

ФОТО: Суспільне Чернігів

Чернігівщина має понад 230 кілометрів кордону з Білоруссю і майже стільки ж — з РФ. У серії репортажів "Чому я досі тут" радіоведуча Українського Радіо Чернігів Лілія Духно розповість про життя мирних людей в умовах прикордонної війни.

За 15 кілометрів від кордону розташоване село Прибинь. Зараз, через близькість до кордону, діти навчаються дистанційно. А вчителька молодших класів Віра Миколаївна часто приймає чотирикласників у себе вдома, аби діти мали "живі" уроки та спілкування. Зараз це єдиний молодший клас у селі.

Клас — кімната три на чотири метри із п'ятьма одномісними партами, невеличкою дошкою, шафою із дитячими поробками та підручниками. В кутку кімнати — вчительський стіл із ноутбуком та класним журналом. У цьому класі радіоведучу зустрічає господарка будинку.

"Нехай там у мене нема євроремонту, але ж чисто…", — каже вчителька.

Роль шкільного дзвоника виконує маленький пес на ланцюгу у дворі.

"Коли вже чую, що хтось іде дорогою, виходжу, зустрічаю. І він «дзвонить» нам. Знаю, що це вже йдуть діти до школи. Діти люблять його, зупиняються. Я їм кажу: «швиденько, бо на урок». Взагалі люблять і котиків, і собачок. Колись котик забіг, якось одного учня не було в школі, то діти жартували, що кіт буде замість нього. Кіт сів за парту, зіскочив", — розповідає господарка.

Діти під час одного з уроків. ФОТО: Суспільне Чернігів

Як і зазвичай до школи, діти збираються о дев'ятій ранку. Було, що діти приходили раніше. Тож вчителька за пів години чекає на учнів вдома. Учні вже звикли приходити до такої школи в хатині. Кожен сідає за свою парту, де лежать їхні речі.

У шафі стоять їхні поробки. А на кухні поруч із графином з водою стоїть чашка кожного учня. На невеличких перервах діти можуть зробити перекус, роблять фізкультхвилинки, можуть щось збудувати з конструктора, який теж стоїть на поличці шафи.

Поробки дітей у школі. ФОТО: Суспільне Чернігів

Щоразу перед приходом дітей вчителька робить вологе прибирання, аби дітям було затишно.

"Батьки задоволені, що я їх вдома навчаю. Звичайно, хочуть у велику школу, адже у нас клас такий облаштований (з новою українською школою): нові меблі, скільки всякого обладнання. Ну так, побіжу я в ту школу, щось візьму, але це все одно зовсім не те", — каже Віра Миколаївна.

Ідею облаштувати такий клас вдома підтримав і її чоловік Михайло. Прибрав зайві меблі з кімнати, завезли парти.

Чоловік вчительки Михайло разом з їхньою собакою, який виконує роль шкільного дзвінка. ФОТО: Суспільне Чернігів

Жартома каже: він у цій імпровізованій школі і завгосп, і техпрацівник, і директор, і кочегар. У день спілкування він саме відкидав сніг із доріжок подвір’я, бо вхурделило.

"Немає дітей — тож нудно. А як дітки приходять у школу, то весело. Чи не в школу, а до нас у хату, в школку. Радий, що дружина погодилась дітей сюди приймати. Я навіть уроки проводив. Ти, Віро, вийшла на вулицю, а я у них читання перевіряв. Вони запитували: хто я такий? Як, хто я такий? Теж учитель, що не відбувся (сміється, — ред.). Але зазвичай на вулиці пораюсь. День великий, то ті чотири години можна перебути, перетерпіти. Можна й відпочити", — розповідає господар.

І Михайло, і Віра Миколаївна кажуть, що зі школярами відчувають себе ніби з власними онуками, що нині приїжджають не часто. Адже діти влаштували свої життя в інших містах. Старший син нині воює.

"Зараз поранений. Дуже болюче таке питання. Третя операція на руці. Дуже важко. Але на роботі про все забуваєш", — зізнається Віра Миколаївна.

Вчителька Віра Миколаївна у своєму класі. ФОТО: Суспільне Чернігів"Діти казали: «Мамо, виїжджайте, переїжджайте». Але ну як переїжджати? Чоловік каже: як же це все кинути й кудись їхати. 36 років ми живемо на одному місці. Тут усе рідне, все дороге. Покинуть і роботу, і моїх оцих дітей? Для мене робота — це саме основне. Я не знаю, коли закінчиться моя діяльність, цей переломний момент — як я це витримаю", — каже вчителька.

Четвертий клас, який навчає Віра Миколаївна, наймолодший у селі. Він і фінальний у кар’єрі вчительки. Жінка зізнається, що не могла й подумати, що завершуватиме свою педагогічну діяльність вдома. А нині ж ходить до сусідньої кімнати-класу з таким настроєм:

"Якби мені сюди якийсь диванчик, я б, певно, тут і ночувала. Я тут і проводжу вечір. Телефонує мені колись колега-подруга, запитує: «Що ти?». Кажу: «Та я в класі». Не вдома, а в класі. Сиджу за партою і працюю. Готуюсь до завтрашнього дня, шукаю на комп'ютері щоби дітям показати. Ось так. Я в класі".

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Новини України