Чому незаконне збагачення нині не є злочином

Новости

Стаття 368-2 КК передбачає покарання не за корупційні доходи, а за незаконні покупки.

Коли три роки тому, 16 вересня 2015-го, приймали присягу перші детективи НАБУ, суспільство перебувало в переконаності, що новостворений орган покликаний покласти край тим корупційним схемам, які обплутали верхні щаблі української влади.

Однак корупційні великомасштабні схеми на кшталт Роттердам+, розкрадань у Фонді гарантування вкладів чи поборів зі спортсменів в Мінмолодьспорту НАБУ поки не ліквідовує.

Натомість ось уже три роки регулярно оголошує про підозру в незаконному збагаченні тому або іншому посадовцю.

Доля бути звинуваченим у тяжких гріхах незаконного збагачення не обійшла багатьох достойників. Народний депутат Євген Дейдей і нинішній міністр інфраструктури Володимир Омелян, бійці правоохоронних органів Костянтин Кулик (Генпрокуратура) і Павло Демчина (СБУ). Кажуть, каральний меч правосуддя навис і над легендарним членом колегії МВС України Антоном Геращенком.

Але чи мають судову перспективу ці гучні справи?

Назва статті “Незаконне збагачення”, вміщеної в Кримінальному кодексі України за номером 368-2, приємна та зрозуміла вуху обивателя. Ось вони — ті, хто крадуть, тобто незаконно збагачуються. Зараз їх примусять, нарешті, відповісти за всією суворістю закону! Бо є ж така стаття…

Утім, панацеєю від корупціонерів у владних кабінетах ця стаття, напевно, не стане. Перспективи покарати за незаконне збагачення бодай одного чиновника доки є примарними.

Щоб переконатись у цьому, варто прочитати, що саме під незаконним збагаченням розуміє Кримінальний кодекс України: “Набуття (…) у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами”.

Річ не тільки в тому, що стаття суперечить статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа не повинна доводити свою невинуватість у вчиненні злочину й “підтверджувати доказами” законність своїх правочинів.

Тут потрібно пояснити проблему з цим формулюванням.

Юридична відповідальність, зокрема кримінальна, встановлюється за вчинки, що посягають на закріплені в законах та нормативно-правових актах відносини в суспільстві.

Зловмисник порушує не Кримінальний кодекс, а інші закони, що ж стосується Кримінального кодексу, то він лише визначає перелік кримінально караних діянь (бо не всяке порушення законності підлягає кримінальному покаранню) і встановлює міру відповідальності.

Якщо, наприклад, стаття 27 Конституції України проголошує життя невід’ємним правом людини, то порушення цього конституційного припису Кримінальний кодекс України визначає кримінально караним діянням і передбачає відповідальність за умисне вбивство, неумисне вбивство, вбивство в стані афекту й вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

Виникає запитання — за посягання на які відносини в суспільстві встановлюється кримінальна відповідальність статтею 368-2 КК України? Чим саме незаконне збагачення відрізняється від законного збагачення й який закон або нормативно-правовий акт порушує суб’єкт цієї статті?

Оскільки в диспозиції статті 368-2 КК України йдеться про власність, “законність підстав набуття якої не підтверджена доказами”, до кримінальної відповідальності за цією статтею може притягатися лише особа, яка порушила приписи Цивільного кодексу України, що встановлюють підстави набуття майна та інших активів у власність. Тобто стаття 368-2 КК України фактично передбачає покарання не за корупційні доходи, а за незаконні покупки. Наприклад, коли придбано викрадений автомобіль або здійснюється купівля нерухомості з використанням підроблених документів.

Тож якщо людина, нехай тричі корупціонер, уклала угоду купівлі-продажу активів з їх законним власником або належно уповноваженим представником і чесно заплатила за нього гроші або здійснила обмін, оформивши це за формою, встановленою Цивільним кодексом (усна, проста письмова або нотаріальна), то активи ця людина набула законно, а такий договір є законною підставою для набуття права власності на майно.

Отже, стаття 368-2 може стосуватись лише випадків, відбулась якесь нечесна покупка, договір набуття активів є нікчемним або визнаний у судовому порядку недійсним.

Як бачимо, диспозиція статті 368-2 КК України зовсім не стосується законності джерела доходів чиновника-покупця чи депутата-набувача. Головне — щоб угода відповідала закону, тоді вона є найзаконніша з усіх законних підстав для набуття права власності.

Виходить, якщо той же ж нардеп Дейдей принесе в суд договори, за якими він придбав свої автомобілі та нерухомість, то цього буде цілком достатньо для його виправдання в незаконному збагаченні, бо ці угоди не визнані судом недійсними (таких підстав просто немає, оскільки Дейдей заплатив гроші законному власнику) і служать доказом законності набуття ним права власності на елітний автопарк чи помешкання в новобудові.

Цю статтю робить мертвонародженою також слово “власність” — покарання настає лише тоді, коли фігурант здійснює “цивілістичну тріаду”, тобто одночасно розпоряджається, користується й володіє незаконно придбаними активами. А якщо власником активів значиться інша людина і фігурант ними лише користується (наприклад, автомобіль записаний на колишню дружину), то говорити про кримінальну відповідальність не доводиться.

Звісно, може бути ситуація, коли реальним власником майна є саме чиновник, але в договорі, згідно з яким він придбав це майно, покупцем зазначена інша особа.

Але в такому разі стороні обвинувачення треба спочатку довести, що цей договір є удаваним і укладався з метою приховання іншого правочину (дороговказом для цього є стаття 235 Цивільного кодексу України), встановити судовим рішенням реального власника активів і лише після цього притягувати його до кримінальної відповідальності.

Чи реально це? — Судячи з того, що за три роки своєї діяльності НАБУ навіть не спробувало привести свою діяльність під час розслідування незаконного збагачення у відповідність з настановами Цивільного кодексу України, сподіватися побачити бодай один законний і обґрунтований судовий вирок у кримінальному провадженні за статтею 368-2 КК України не доводиться.

Утім, великого суму з цього приводу немає. Бо полювання НАБУ на державних службовців, які набули у власність “активи, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами”, не має жодного стосунку до боротьби з топ-корупцією. Тобто до того, заради чого Національне антикорупційне бюро України створювалось.

Винуваті в цьому не стільки правоохоронці НАБУ, скільки законодавці, які в лютому 2015 року докорінно змінили статтю 368-2 КК України, залишивши тільки привабливу для електорального вуха назву.

Наразі діє вже третя редакція цієї статті, при цьому друга редакція була сформульована у жовтні 2014 року в Законі України “Про Національне антикорупційне бюро України” й стосувалася набуття у власність майна, вартість якого значно перевищує доходи особи, отримані із законних джерел.

Попри певні застереження до слова “власність”, таке визначення могло б слугувати дороговказом на шляху до покарання корумпованих чиновників. Бо ознакою злочину було, як бачимо, придбання майна, вартість якого явно не відповідала легальним доходам фігуранта. Саме це НАБУ зараз, власне, і намагається інкримінувати міністру Омеляну та його “колегам”.

Але після того, як з ініціативи нинішнього генерального прокурора, а на той час — очільника парламентської фракції “Блок Петра Порошенка” Юрія Луценка, а також народних депутатів з-поміж провідних борців з корупцією до статті 368-2 КК України були внесені докорінні зміни, тепер, точніше — з 26 квітня 2015 року — покаранню за незаконне збагачення підлягають не ті чиновники, які нахапались майна, вартість якого перевищує їхні легальні доходи, а ті, які не можуть довести наявність законних підстав для придбання такого майна у власність.

А це, як кажуть у Одесі, дві великі різниці — що ми й спостерігаємо.

Ігор Луценко, для DT.UA

Добавить комментарий